*******

Зара бувала тут раніше, і тому впевнено повела сестру цією пам'яткою руського зодчества. Вулиці тут були без тротуарів, але широкі, досить рівні і викладені гранітним каменем. Чистота цих вулиць забезпечувалася складною системою каналізації та дренажу. Ще в цій частині міста переважали двоповерхові будівлі, - квадратні, складені з каменю та сирої цегли. Район взагалі був надзвичайно гарний: тут майстерно поєднувалися різні архітектурні стилі, що відбивали смаки та ступінь багатства його мешканців. Кам'яні будинки були оздоблені барельєфами, а дерев'яні – філігранним різьбленням по дереву та вигадливими малюнками на віконницях. По краю вулиці, між будинками, розташовувалися фруктові сади та клумби з квітів. Людей на вулиці було мало, і серед них Нікатея не помітила жодного, в бідному вбранні. Звичайно, за мірками других світів, навіть тутешні багатії жили досить скромно. Але чи багато радощів, у надлишку речей?

- Коли русич працює, то він працює на совість, - пояснила Зара сестрі. – І його основні потреби задовольняються легкою працею, а князі, отримуючи прибуток від торгівлі та данину на кордоні, не давлять громадян податками. Кожен працює на себе, і рівно стільки, скільки йому хочеться. Тому і для відпочинку часу їм вистачає. До речі, ми вже підійшли до будинку Симеона.

Палац епіскопа стояв на пагорбі, і як не дивно, був дерев'яним, складеним із величезних колод. Масивні колони підтримували стельові балки на висоті, щонайменше, шести метрів. Світло всередину проникало крізь великі вікна, з відчиненими віконницями.

Коли сестри зайшли на подвір'я, то повіяв різкий холодний вітер, і тільки тепер Нікатея помітила в небі безліч птахів, більшості з яких вона не знала. По двору стрибали горобці, і, окрім собак, ніяких інших свійських тварин тут не було. Між будівлями метушилися слуги. Велике господарство епіскопа потребувало багато робочих рук: щоб прибирати, готувати, молоти борошно та пекти хліб. А ще займатися ткацтвом та квасом. Більшість працівників складали жінки, біля яких тинялися дітлахи, – наступне покоління прислуги. Були тут і чоловіки. Через відчинені двері прибудови була видна кузня, мотузкова майстерня, гончарна, столярня та красильня. Серед усіх споруд, які тут були, єдиною кам'яною спорудою була стайня. Коні були надто цінними, щоб втрачати їх через випадкову пожежу. Тут стояли величезні та витривалі ваговози, а за ними арабські скакуни. Вони тихо іржали і тицялися в долоні конюху, який їх гладив в цей час. Сестри не стали довго затримуватись біля стайні, а пішли прямо до будинку.

У приймальному залі було темно: на стінах висіла зброя, що відбивала світло воскових світильників. Хутро на підлозі, важкі завіси на вікнах та дверях, золотий та срібний посуд на полицях, все це надавало інтер’єру якоїсь грубої пишності.

Від приймального залу відходило три крила будівель. В одному крилі розташовувалась прислуга з дружинниками, у другому – сам епіскоп, третя призначалася для гостей. Всі кімнати були квадратними, замість дверей користувалися завісами, - щільними і багато розшитими. Всі стіни були оббиті дорогими тканинами. Постіллю служили купи соломи, вкриті хутром та овчинами. У всіх кімнатах, через які проходили сестри, стояли судини з квасом та вином. Скрізь була стерильна чистота і порядок…

Потім, у дальніх дверях, з'явився сам епіскоп. Було помітно, що Симеон колись був сильною та статною людиною, але роки вибілили його волосся, шкіра та м'язи на широких кістках обвисли, очі затуманилися, пальці скрючило артритом.

- Добре живеш, Симеоне, - замість привітання промовила Зара, і повернулася до сестри. - Симеон у нас захисник віри, гроза єретиків, віровідступників та язичників. Його служителів ти вже бачила на ярмарці. Це, Симеон, моя сестра Нікатея, я тобі колись розповідала про неї.

Епіскоп насупився, і з образою промовив:

- Ми запровадили правило, що самі заробляємо собі на хліб, а не живемо на церковну десятину та подушну подать, як інші християнські священики.

- Так, ми сьогодні бачили на ярмарку, як ви заробляєте собі на життя. Креатив дає непоганий прибуток.

- Спочатку ми робимо те, що вміємо робити, а потім решту, – відповів епіскоп. – Все, що ми робимо, приносить користь містянам. Якщо ти помітила, то навколо міста побільшало орних земель, більше стало їжі та товарів.

- В цьому ти маєш рацію, - відповіла Зара. – Раніше я бачила на вулицях багато дітлахів у лахмітті та босоніж, що плакали від холоду та голоду. Так, сьогодні я цього не помітила.

      Симеон був задоволений, але все ж таки спробував змінити тему розмови. Він примружився, лукаво поглядаючи на Зару.

- Одна з монашок доповіла мені, що ти говорила про подорож не тільки в просторі, а й у часі, - глибокий голос його був рівний, але вимогливий. - Що це означає, настоятелька? Тут чаклунство замішане?

"Почалося", - подумала Нікатея. А Зара видавила з себе давно підготовлену відповідь.

- Ми самі не знаємо, шановний Симеоне, як це відбувається. Якісь догадки та припущення, а по суті нам нічого про це невідомо. Вся наша історія, це безглузда воля випадку.

Голос Симеона став трохи різким.

- Я б менше турбувався Зара, якби твоя поява тут не викликала того землетрусу. Ти ж знаєш, що тоді сталося, коли ти з'явилася тут з дівчатами, з Хортиці. Церква, біля центральної площі, розкололася надвоє, і ми її потім ледве стягнули скобами.

Симеон різко замовк, занурившись у свої роздуми, потім раптом щось згадав і промовив: