*******

- Як скажеш, сестрице, - промовила Нікатея, подивившись на небо. Там, у висоті, кружляв величезний яструб.

- Ця історія відноситься до правління князя Володимира, - розпочала свою розповідь Зара. - Хрещення Русі Володимир рясно окропив кров'ю язичницьких жреців: багатьох стратив, а багатьох втопив у Дніпрі. Ті з них, що вижили, втекли на острів Хортиця, де заснували своє таємне братство. Нікатея, ти пам'ятаєш історію свого народження та походження?

- Ще б не пам'ятати, - відповіла Нікатея. – Це начебто було вчора. У Атлантиді існував звичай: у першій чверті року, на свято Вогню, жреці вищої касти вирушали на острів Горгад, де влаштовували шлюбні ігри з войовничими амазонками. Результатом їхнього ритуального злягання були особливі діти. Дівчаток амазонки залишали собі, а хлопчиків, по досягненню ними семи років, відправляли до Атлантиди, з біркою на шиї: від якого жреця цей продукт ритуального кохання. Таких позашлюбних дітей від вищих жерців Атлантиди та жриць-амазонок називали просто: «діти-титани». Діти-титани відрізнялися від інших дітей раннім дозріванням, тому що темпи їх розвитку перевищували нормальний майже вдвічі. Реальне життя цих дітей-титанів протікало в якомусь іншому світі, відгородженому від навколишньої дійсності безліччю бар'єрів та заборон. Якщо коротко, то десь так.

Зара схвально кивнула сестрі.

- Все правильно. І тут для мене таємниця, звідки язичницькі жреці перейняли цей обряд Атлантиди? Як і в Атлантиді, вони, під час весняного сонцестояння, совокуплялися з відунками-чаклунками, на острові Хортиця. Хлопчиків жреці залишали собі, а дівчаток передавали до монастиря, в Переяслав. Хлопчики ставали козаками-характерниками, а дівчатка – одні монашками, а інші войовницями. Їх навчання розпочиналося з семи років, так як і в Атлантиді. Щодня, від зорі до зорі, їх навчали володіти мечем, списом та щитом. Ця наука дуже сувора, і лише одна з трьох витримувала її. І тому войовницями ставали не всі, більша частина з них йшла в чаклунство та магію, ставали знахарками та травницями. А черниці в монастирі, то вже зовсім інша історія.

- А своїм войовницям ти дала назву? - Нікатея примружилася, в очікуванні відповіді.

- А без цього ніяк, - посміхнулася Зара. – Ім'я моїм амазонкам – Легіон Білих Дам, як в Атлантиді. І повір мені, вони не гірші від наших амазонок, лише зростом трохи менші.

- Вони такі ж люті та жорстокі, як і ми в юності? - з посмішкою перепитала Нікатея. – І такі ж нахабні та зухвалі?

- Такі ж самі, - відповіла Зара. – І ще вони абсолютно слухняні, віддані та безстрашні. І, до речі, ще одна важлива деталь, яку ти маєш знати. Після кривавого хрещення Русі волхви мали достатньо підстав ненавидіти київських князів, які заволоділи їхніми землями та майном. І навіть тепер, через два століття, князями робляться спроби зруйнувати острів Хортицю. Ця війна між князями та волхвами відбилася на хлопчиках, які стали козаками-характерниками. Вони люто ненавидять київських князів, і багато з них перебувають на службі в хана Батия, який зараз заливає кров'ю Київську Русь. Тож нашим амазонкам, у майбутньому, доведеться битися зі своїми кровними братами, - козаками-характерниками хана Батия.

- Все як в Атлантиді, коли Титани вбивали амазонок на острові Горгад, - похмуро промовила Нікатея. - Через тисячоліття нічого не змінилося, все циклічно повторюється, з раси в расу.

- Ти не права, сестрице, - засміялася Зара. - Багато чого змінилося, ми стали старшими на ці тисячоліття, і мудрішими.

Нікатея подивилася серйозно на Зару, і промовила:

- Те, що ми стали старшими на сімдесят тисяч років – незаперечно, а про те, що мудрішими – то це під великим питанням.

Сестри залилися сміхом, підходячи до Дніпра.

На березі Дніпра були видно сліди численних стоянок, - вигорілі круги від багать, куски мотузок, шматки мішковини та інший мотлох. Трохи осторонь, на височині, стояв могильний кам'яний стовп, із зображенням невідомого язичницького божества, - найвидатнішою гідністю якого був величезний фалос. «Напевно, це бог родючості, - подумала Нікатея, і не помилилася»

- Ти знаєш, що я підмітила, - промовила Зара, ніби щось згадуючи. - Переяславський народ дуже господарський. З давніх давен сюди приходили люди, щоб навчитися молоти зерно, на водяних та вітряних млинах. А потім розходилися по своїх землях, навчившись не тільки молоти, а й кувати залізо, за допомогою молотів і надувних міхів. Колись навіть тутешні князі особисто орали землю, і всі вміли столярничати. Серед княжої дружини князь був лише одним із перших, - першим серед рівних. У найбідніших громадян завжди були свої права, що ревниво охоронялися княжим родом. Звичайно, жінки не мали таких прав, як амазонки Атлантиди, але в роду було прийнято їх поважати та любити. Для переяславців були непорушними дві речі, – сім'я та віра. Чоловікові належало бути гостинним в межах його багатства, утримувати своє тіло в чистоті, знати історію та закони, цінувати співгромадян, а смерті дивитися прямо в очі. І так було донедавна, доки не стало відомо про вторгнення орди хана Батия на Київську Русь. Останнім часом княжі дружинники стали як люті собаки, страх викликає в них спалахи вбивчого гніву, що виливається на людей нижчого рангу.

Зара замовкла, і, приставивши долоню до чола, почала вдивлятися в далечінь.

- Знаєш чому хан Батий пішов війною на Київську Русь? - промовила Зара, повернувшись до сестри. – Назву головну причину: князі не змогли об’єднатися. Бачиш, їх гординя цього не допускає, і мене вже нудить від їхньої дурості…