*******

Нікатея подивилася на сестру.

- Як же все заплутано в них? Нам було простіше – ми всі на землі поклонялися Богу Ра, Єдиному Творцю.

- Їхні язичники теж поклоняються Богу Ра, в них він називається Дажбогом, - відповіла Зара. – Вони, з давніх давен, поклоняються Богу Сонця, Дажбогу. Для мене це нерозгадана таємниця.

- А що християнство пропонує своїм адептам? - запитала Нікатея.

- Попи пропонують їм вічне життя, - відповіла Зара. – Вічне райське життя.

- А як вони можуть його пропонувати? - запитала сестра. - Їм вистачає нахабства пропонувати таке? Хоча, в цьому щось є. А вони не говорять людям, за яких умов настає вічне життя?

- Ні, не говорять, - відповіла Зара. - Та й звідки їм знати про третє відродження, про Женихів та Наречених Джеховіха? Це для них занадто складно. Ти їм ще розкажи про мільйони Богів і Богинь у Всесвіті, - дітей Джеховіха, нашого Творця. Ніхто християнам не розповідає цієї історії, тому що вона їм не сподобається, це надто для них складно. Ти мене розумієш?

- Так, щось зрозуміла, - відповіла Нікатея. - Я зрозуміла те, що в будь-якому світі без смолоскипів дурнів хода не обходиться. Так було в Атлантиді, так буде й тут. Нічого не змінюється під небесами. Покажи мені ще щось, у цьому місті.

- Трохи пізніше, а зараз підемо до Дніпра.

Сестри ще деякий час поблукали площею, розглядаючи торгові ряди. Але коли сонце наблизилося до горизонту, торговці почали готувати вози до дороги, щоб покинути місто. Деякі з них ще розпродували залишки своїх товарів, матері біля возів заспокоювали дітей, що плакали. Краєм ока Нікатея помітила, як на краю площі втомлена шльондра торгується про щось, із ще більш втомленим попом. Той довго трясе головою, і зрештою, не домовившись, іде до церкви. У вечірньому повітрі потягло прохолодою, і до Нікатеї, крізь усі міські запахи, долинув складний аромат весняного відродження, - зеленої озимини на вологому ґрунті, ніжної молодої трави та березового соку.

Вона обернулася до сестри і промовила:

- Може підемо вже до річки?

- Ходімо, - відповіла Зара, і махнула рукою. Було незрозуміло: просто махнула, чи комусь махнула. Сестри пішли за місто, до Дніпра.

Нікатея вже не дивувалася бруду на вулицях, як і величезним мішкуватим штанам на чоловіках, і взуттю з дерев'яних колодок. Хоча, на ярмарку всі торговці були взуті в добротні шкіряні чоботи. По вулиці рухалися екіпажі, запряжені кіньми, але не менше було й возів, запряжених волами. І було дуже помітно, що всі людські обличчя виражали глибоку тугу та відчуженість.

Безліч очей зупинялося на сестрах, оскільки таких могутніх та високорослих войовниць тут не щодня можна було зустріти. Навіть у порівнянні з богатирями Русі, вони здавалися величезними. Але сестри не звертали уваги на чужі погляди та перешіптування, і, не поспішаючи, прямували до західних воріт. І ще Нікатея помітила, що ця сторона міста складалася з багатих будинків, - різних кольорів, форм та розмірів. І всі вони розташовувалися ніби ярусами, - великі та маленькі, кам'яні та дерев'яні, квадратні та прямокутні. Між житловими будинками, лавками, складами та стайнями височіли купола невеликих церков, яких тут було безліч. З цього боку місто оточувала масивна фортечна стіна, яка також мала міську браму.

Сестри підійшли до воріт, з піднятими ґратами, біля яких стояли стражники. Зверху, на сторожових вежах, було ще декілька людей, одягнених у кольчуги, поверх шерстяних сорочок. Всі вони, як по команді, перегнулися через огорожу на стіні, і з цікавістю почали роздивлятися войовниць. Дружинник біля воріт посміхнувся сестрам, коли вони проходили повз нього. А другий дружинник, за воротами, буквально «поплив», вперше побачивши таких високорослих амазонок. Губи його затремтіли, а погляд судорожно перестрибував то із Зари на Нікатею, то навпаки. Він хотів щось сказати, але видав лише незрозумілий хрип. А сестри трималися спокійно та впевнено, як і годиться досвідченим войовницям. Але посмішки приховати їм не вдалося.

За містом вони вийшли на широке поле. Переяславці називали це місце Міжмісто, - як згадку про велику битву, що відбулася тут у далекі часи. Навіть зараз тут можна було знайти старі наконечники стріл, заклепки щитів, кільця від кінських вуздечок та іншу дрібницю, що залишилася після тієї битви з печенігами.

За полем орні землі Переяславля опускалися до річки Трубіж, туди, де її можна було перейти вбрід. Тут низькі береги широкої річки були покриті галькою та піском. Далі, по той бік річки, лежали степи, що поросли будяком. Весна тільки-но вступила в свої права, і ще навіть весь сніг тут не розтанув.

Перебравшись дерев'яним підвісним мостом на інший берег Трубіжа, Нікатея з Зарою попрямували до Дніпра. Зара спеціально сповільнила крок, щоб поверхово ввести Нікатею в історію цього місця та подій, що відбувалися тут.

- Ще років триста тому, на цьому місці не було жодного міста, а лише невелике поселення, на зеленій рівнині, оточене кільцем пологих пагорбів, - почала розповідь Зара. - Ще за перших князів було заведено, щоб уздовж Дніпра ставити вартових, які мали розпалювати сигнальні багаття, попереджаючи про наближення ворога, або про те, що потрібне підкріплення. Вогнища запалювалися по черзі, на всіх високих пагорбах, які отримали назву Сигнальних Городищ. Цей ланцюг пагорбів тягнувся вздовж Дніпра, і у всіх напрямках Київській Русі. Деякі з цих городищ поступово перетворилися на фортеці, поряд з якими завжди з'являлися села. Переяславль так і залишився б однією з фортець, без назви, якби тоді не відбулася ця битва з печенігами. І незабаром київські князі зробили Переяславль своєю літньою резиденцією. Поселення поступово перетворилося на містечко, яке розрослося і стало великим містом. Воно велике за мірками цього світу, більше за нього лише Київ та Чернігів.