*******

Мимо пройшла худа корова, гнана господарем, яка тягла в'язку хмизу до храму, на краю площі. Навколо цього масивного храму, що складався з безлічі веж і яскравих куполів, тіснилися лавки, постоялі двори та убогі хатини. Ці хатини були трохи більшими та вищими, ніж на околиці, але по архітектурі нічим не відрізнялися від останніх.

Біля цього храму, званого церквою, стояв, сидів і лежав жебрацький люд, із усіх околиць Переяславського князівства. Всі вони страждали від різних хвороб, - неминучих супутниць тих, хто все життя недоїдає і не дотримується тілесної чистоти. І всі ці люди прийшли сюди за надією, яку давали їм попи, що стояли біля входу в церкву. І які дзвінкими голосами оглашали хвалу Ісусу Христу, і обіцяли блаженство рабам божим. Деякі попи ходили площею, серед натовпу, підбадьорюючи нещасних і вселяючи їм надію в щасливе майбутнє.

Все навколо було настільки знайоме Нікатеї, що вона мимоволі перенеслася у своє дитинство, в місто Бакстер, - у трущоби, за стінами столиці імперії амазонок.

- Хіба ти хочеш, щоб твоя дитина провела в Чистилищі на мить більше, ніж треба? – питав священик заплакану жінку. - Звичайно ж ні! Іди за мною, добра душа, не будемо марнувати часу.

Очевидно, що жрець обдурював цю жінку не вперше, подумала Нікатея, дивлячись, як він тягне її за собою.

- Що за народ у цьому місті? – повернулася вона до сестри.

Зара подивилася на неї, але нічого не відповіла.

- А ну поясни, що тут відбувається? – знову звернулася Нікатея до сестри. – Ти ж настоятелька монастиря!

- Нічого особливого, не нервуйся, попи індульгенцію продають.

- Продають? – обурилася Нікатея. – Хіба ці бідні мають зайві гроші?

- Так, вони останнє віддають, - відповіла Зара.

- І що, ці жреці за «останнє» їм допомагають? – поцікавилася Нікатея.

- Ну, якесь моральне полегшення вони одержують. Попи за пару монет обіцяють позбавити їх померлих родичів від мук у пеклі, або суттєво полегшити їхнє майбутнє потойбічне життя.

- І люди платять за подібні обіцянки? – не вгамовувалася Нікатея.

Зара не відповіла, а лише знизила плечима.

Нікатея подивилася на людей біля церкви, які викликали в неї асоціацію отари нещасних овець. Потім перевела погляд на те, що діялося на майдані. А там вже стояли столи, біля яких юрмилися бідні люди. Один за одним вони підходили до столів, і віддавали жрецям свої монети, а ті записували їхні імена та прохання.

- Ось де прибуткове заняття: сказав щось на втіху, чиркнув пару слів, і отримав нагороду, - обурилася Нікатея, і сплюнула на землю.

Поруч монашка, яка щось купувала, підозріло подивилася на неї.

- Навіщо вони брешуть, що гроші допоможуть їм, та їхнім близьким, після смерті? – запитала Нікатея Зару. - І чим ці попи відрізняються від атлантських чаклунів? Такі ж негідники…

Вона підійшла до найближчого столика і почала прислуховуватися.

- Пекло, це місце страждань, - вселяв молодий жрець черговому жебраку, який затиснув в кулаку дрібну монету.

- В мене вже більше немає, - виправдовувався той, показуючи при цьому свій беззубий рот.

- Мала дещиця бідної людини більш угодна Богу, - наполягав служитель церкви.

Благочестивий брат, за його спиною, захихотів.

- Справа не в кількості грошей, - заливався соловейком жрець, - а в мірі тієї жертви, яку ти приносиш Богові, тому й блаженні жебраки. В тебе більше шансів потрапити до раю, ніж у багатого торговця.

Обірваний жебрак простяг йому мідяк. Потім, нервово облизуючи губи, порився за пазухою, і витяг срібну монету. Підозріло глянув на жреця, і з кривою посмішкою простяг йому другу монету.

- У тебе ще є срібні монети, - переконливо промовив жрець, - а ти даєш лише одну?

- Срібляник тільки один, - заперечив жебрак, - решта мідяки, і тих небагато.

Жрець гіпнотично дивився на нього, не блимаючи.

- В мене у животі пусто, - жалібно промовив жебрак.

Жрець схрестив руки на грудях.

- Ти мене засмутив.

- Але ж мені, - жебрак почав схлипувати.

- За кожну монету ти можеш купити подвійну індульгенцію, і навіть більше, - промовив жрець, простягаючи руку.

Жебрак дістав, і поклав в його руку брудну ганчірочку, з монетами.

Жрець посміхнувся холодною, лицемірною посмішкою, і глянув на жебрака, як кіт на спійману мишу.

- Запиши його ім'я, - наказав жрець своєму помічникові за спиною.

- Абадон, - промовив жебрак. – Моє ім'я – Абадон.

Після цих слів він повернувся, на півоберта, в бік Нікатеї, і подивився на неї своїми золотистими очима, що сміялися.

- Ти ще будеш мені винен, Абадон, - суворо промовив жрець. - Індульгенція куплена, і я звільнив тебе від цілого року перебування в пеклі. Хоча така індульгенція коштує набагато дорожче, а жертвував ти неохоче.