*******

Увійшовши до великої кімнати, з низькою стелею, Нікатея побачила Зару. Сестра сиділа на важкій дерев'яній лаві, приставленій до письмового столу, в дальньому кутку. Якусь мить вона з цікавістю розглядала сестру, яка сиділа за столом. На ній була проста сукня з мішковини, в якій вона виглядала якось безглуздо, як для принцеси амазонок. Її розкішне руде волосся, скручене на потилиці недбалим вузлом, утримувала шпилька, розміром з вертело для м'яса. В своїх великих руках вона тримала невеличку книгу. Минулі роки не надто змінили Зару зовні, вона виглядала так же владно та суворо, як і в часи Атлантиди.

Зара відірвала погляд від книги і пильно подивилася на Нікатею, без жодних емоцій на обличчі. Потім повільно підвелася, підійшла до молодшої сестри і мовчки обняла її. За мить промовила тремтячим голосом.

- Ніка, я так давно чекала на тебе.

- Я знайшла тебе, сестро, я дотримала свого слова.

Зара ще трохи потискала сестру в своїх обіймах, і згодом відпустила.

- Сідай на той стілець і розповідай, - Зара вказала на стілець, а сама сіла на лаву.

- Стривай, там за дверима стоїть моя нова подружка, Руслана. Розпорядися, щоб її пристроїли на ночівлю, вона житиме з нами.

Зара вийшла з кімнати, для розпоряджень.

Нікатея почала оглядати дивовижне приміщення, в якому знаходилася. Це була простора кімната з вікнами, що виходили на схід. Підлога вистелена дошками, стеля та стіни обкладені дерев’яними панелями, а по периметру стояло безліч крісел та стільців. Середину кімнати займав невисокий круглий стіл, довкола якого були розставлені стільці різних розмірів. На книжкових стелажах лежали потерті книги, фоліанти та пошарпані сувої.

- Ласкаво просимо до Переяславля, - сказала Зара, відчиняючи важкі дубові двері. - Твоїй подружці будуть надані князівські почесті, а ти тепер розказуй.

Цієї миті двері знову відчинилися, і монашки внесли квас, козячий сир, хліб і різні фрукти. Дуже доречні, для голодної Нікатеї.

Коли сестри поїли, настав час оповіданням. Довго Нікатея розповідала сестрі про своє минуле життя. Минув вечір, відбили дзвони, настала ніч. А вона все розповідала про матір, про своє життя з Абадоном, про Всесвітній Потоп. Десь опівночі Нікатея дійшла до планети Арістон і ліріанців, що її населяли. З материнською любов'ю вона розповідала про своїх дітей, Ареса і Ліліт, про свого батька, імператора Атлантиди, про Місто Семи Пірамід. Закінчила вона своє оповідання порталом, і дорогою до Переяславля. Потім настала черга Зари розповідати…

Зара розповідала повільно, збиваючись з ритму, немовби розмовляла уві сні. З початку її розповіді  Нікатея зрозуміла одне, що портал викинув сестру на острів Хортиця, де з нею сталося багато цікавих подій. А загалом це була розмова, завдовжки з найдовшу ніч. Іноді зелені очі Зари спалахували цікавістю та лукавством. Вона залишилася такою ж мрійливою, хоча іноді була дуже категоричною в своїх судженнях. В цьому світі їй вдалося зберегти живу та іронічну душу. Тільки її погляди на світові процеси дуже змінилися, з моменту їх розставання, на острові Кайлас. І Зара вже якби і не хотіла повертатися в часи Атлантиди, тим більше, що імперії амазонок вже не існувало, після Всесвітнього Потопу.

Свою розповідь Зара закінчила такими словами.

- Зима цього року виявилася холодною та жорстокою. Голодні вовки вбивали худобу та нападали на людей. Скрізь були вовки, що шукали будь-яку плоть, в яку можна було вчепитися зубами. Але сьогодні з’явилися речі, набагато гірші ніж голодні вовки і холодна зима.

Зара зробила драматичну паузу, і згодом продовжила.

- Є дехто гірший за вовків, що вбивають телят, коней та овець.

- А що є гіршим? - не стрималася Нікатея.

- Люди які вбивають людей, - відповіла сестра. - Ніка, до нас наближається війна! На нас повзе дика орда!

- Так, я відчуваю тут запах війни, - відповіла Нікатея. - Ти можеш розповісти мені цю історію?

- Звичайно можу. Тим більше, що я скрупульозно збирала інформацію, - відповіла Зара. - Слухай моє оповідання:

      «Три роки тому, на монгольському курултаї, було ухвалено рішення про похід на ослаблену Київську Русь. І вже наступної весни, коли сильні морози змінилися відлигою, хан Батий направив у бік Русі свою стотисячну армію. Пішла багатолика орда в похід, перейшла кордони і потяглася вглиб Русі, позначаючи свій шлях трупами та пожежами. Хан Батий переходив, зі своїм військом, з міста до міста, збираючи кривавий урожай злості та помсти. Багато міст і сіл були назавжди стерті з лиця землі, бо стратегія Батия включає максимальне руйнування та знищення. І дим, що піднімається над випаленими лісами та містами, вже застилає небо на сотні кілометрів. Звідусіль вітер несе сморід тліючої соломи і горілої плоті, бо все довкола стоїть у вогні, що бушує повсюди. І немає нікого, хто б міг протистояти хану Батию…

      - А хто він такий, цей хан Батий? - перебила Нікатея сестру. - Що це за істота?

      Зара невдоволено подивилася на сестру, але продовжила:

- Хан – це перекладається як Король Сонця. А Батий... Це ім'я виникло з небуття. Ніхто не може сказати, звідки воно прийшло. Можливо, його вимовили людські вуста, тільки іншими словами? Можливо, воно вирвалося з криками вмираючих русичів, коли ординці здирали з них шкіру? Можливо, його почули в співах монгольських шаманів? Чи, можливо, воно проникло в мізки руських князів і попів, у їхніх нічних кошмарах? Батиєм зветься істота, яка керує силами, ворожими до всього сущого. Це двометровий воїн, з блакитними очима та світлим волоссям. Людина? Можливо. Демон? Дуже може бути. Реальна істота? Ну, як сказати… І його орда не є єдиним цілим. Це об'єднання різних воїнів, - монгол, татар, китайців та русичів. Кожним його десятитисячним туменом командує відданий полководець, який управляє тисяцькими і сотниками. Всі тумени, об'єднавшись, становлять Велику Орду.