*******

Наприкінці оповідання Нікатея уважно подивилася на Руслану, і та закінчила свій монолог:

- На прощання він сказав мені: «Ти переросла свого вчителя, ти багато в чому мене переросла. Я йду на спочинок. В цьому місті є лише одна людина, яка зможе продовжити твоє навчання, це Зара – принцеса амазонок, настоятелька жіночого монастиря. Іди до неї". А сам пішов у невідомому напрямку. Після його зникнення я багато чим заробляла на шматок хліба: мила тарілки, вигрібала гній із стайні, доставляла пошту, чистила овочі в харчевні. Бралася за всяку справу, щоб вижити в цьому світі. Ось така моя історія…

Нікатея взяла Руслану за руку.

- А чому ти одразу не пішла в монастир, до Зари?

- Не знаю, - відповіла руда. – Боялася, мабуть.

- Ти знаєш дорогу до монастиря.

- Знаю.

- Відведеш мене туди. Зара моя сестра, я давно шукаю її.

- Як скажеш, принцеса Нікатея.

Нікатея здивовано глянула на Руслану.

- Звідки ти знаєш моє ім’я? Я тобі не представлялася.

- Стара легенда про принцесу амазонок, дуже давня. Мені її вчитель розповідав...

- Гаразд, скоро підемо, тільки ще трохи по ринку погуляємо, - як би байдуже промовила Нікатея. – А вже потім у монастир зазирнемо.

Гуляючи з Русланою по ринку, Нікатея відчувала на собі цікаві погляди містян. Одні дивилися на неї з цікавістю, інші з підозрою, але без ворожості. Багато хто заздрісно оцінював її одяг, надто незвичайний і дорогий для цього міста. Багато хто взагалі намагався не дивитися в її бік. А дівчата, тим часом, мовчки оглядали площу.

І кого тільки не було на цій площі. Шарлатани та шахраї, жебраки та прокажені, відставні дружинники та молоді священники. За довгими дощатими прилавками тулився майстровий люд, - шевці, ткачі, точильники, ковальники, меблярі та винокурники. Біля них крутився поважний злодійський люд, - кишенькові злодії, обманули, надували, обдирали та промишляли. Цю зграю розбавляв інший народ, який жив баришами з людської довірливості, - типу ворожбитів, хіромантів, чаклунів, знахарів та інших цілителів. На південній частині площі, біля церкви, юрмилися торговці чудотворними мощами та продавці попівських індульгенцій, слізні христарадники та інші жебракувальники. І всі знали, що після цього весняного ярмарку, вся ця рвань, голитьба та босота, що жила не так божим духом, як божим промислом, розтечеться сотнями доріг і стежок, по всій Київській Русі.

Нікатея з Русланою вже згодом вирішили залишити ярмарок, і попрямували на північ, у бік монастиря. Нічний дощ добряче підмочив вулиці міста, а копита коней та волів швидко перетворили їх на розкисле болото. Цим брудом прогулювалися гуси та кури, а в рідкій жижі плавали качки. Дівчата обережно пересувалися краєм дороги, норовлячи розминутися зі свинями, що верещали, наче недорізані. Останні скажено бігали по калюжах, зачіпаючи пішоходів та розлякуючи коней і волів. В якийсь момент Руслана оступилася на прогнилій дошці, і мало не сіла на спину пробігаючій свині.

- З мечем в руці я рухаюся більш впевнено, - зніяковіло зізналася вона, винувато глянувши на Нікатею.

Принцеса засміялася, закинувши голову.

- Ану покажи свій меч, - попросила Нікатея.

Руслана висмикнула меч із піхов, і передала принцесі.

Це був добрий меч, прямий і важкий, із добротної кованої сталі, дерев'яна рукоять була обмотана м'якою шкірою. Без жодних там наворотів, але дуже зручний та гострий.

- Я мала намір, на ярмарку, стати переможцем княжого турніру, - ніби похвалилася Руслана.

- Та що ти кажеш? – уїдливо посміхнулася Нікатея. – І я маю негайно прокричати тобі «ура»?

- Та ні, - зніяковіло відповіла Руслана. – Я не те хотіла сказати…

- І не кажи нічого, я бачила як ти билася, веди мене до монастиря, - промовила Нікатея, перескакуючи через чергову калюжу.

Тут треба зауважити, що вулиця, якою вони йшли, знаходилася біля підніжжя пагорба. І наприкінці цієї вулиці, коли хати закінчилися, погляд Нікатеї ковзнув по пагорбу, на якому стояв монастир-замок. Він зовсім не був схожий на казкові замки, з витонченими баштами та фортечними стінами, а швидше справляв враження злої тигриці, що зачаїлася, і готова накинутися на будь-кого, хто посягне на її свободу. Цей монастир стояв тут вже сотні років, і цей час залишив на ньому багато своїх слідів. Його товсті стіни були складені з сирцевої цегли, яка в деяких місцях вже почала кришитися. Він був найстарішою релігійною спорудою Київської Русі, і таїв у собі якесь стародавнє пророцтво, яке ось-ось мало здійснитися. В цей час звуки від монастирських дзвонів розносилися по всій окрузі, сповіщаючи про якусь подію.

З південної сторони, в бік монастиря, рухався натовп черниць. Їхні накрохмалені апостольники ляскали на вітру, наче крила величезного птаха. Вони велично пропливли в кам'яні ворота монастиря, обережно перестрибуючи через брудні калюжі. Коли ворота за ними зачинилися, Нікатея з Русланою почали підходити до монастиря.

Коли дівчата підійшли до воріт, їх зустріло злісне гарчання сторожових псів. Згодом хвіртка, збоку воріт, відчинилася, і з неї вийшла дівчина. На ній був домотканий одяг, пофарбований рослинною фарбою по краях, а на ногах були шкіряні чоботи. На лівому зап'ясті блищав широкий золотий браслет, праворуч на поясі висів короткий меч.