*******

- Скажи їм відійти, - скомандувала Нікатея, звертаючись до корчмаря. – Ось туди, в куток. І щоб я їх усіх бачила.

Нікатея зрозуміла, що їй тут не раді, і настав час забиратися звідси. Її вже каламутило від одурманюючих запахів диму, крові та немитих тіл.

Витончено, мов у танці, Нікатея метнулася до дверей, по дорозі встромивши кулак у посинілу морду третього розбійника. Коли двері за нею зачинилися, вона почула гуркіт і зрозуміла, що синій упав. Ще за мить він заверещав, наче свиня недорізана. Трохи згодом розбійники вибігли на вулицю, і для порядку побризкали слиною і виплюнули порцію прокльонів у бік Нікатеї, якої вже й слід простиг. Помахавши ще трохи кулаками, вони повернулися до корчми, до свого обезголовленого друга.

А Нікатея, тим часом, вузькою стежкою швидко покидала село. Біля лісу вона навіть зайшла на цвинтар, через старі ворота, що покосилися. Постоявши трохи, посеред просторого цвинтарного поля, вона розвернулася й вийшла. Це місце її трохи заспокоїло, після кривавої трагедії в корчмі. «Все у цьому світі тримається на одному диханні, - подумала Нікатея, - короткому та слабкому». І переночувати в корчмі вже не вийде, без ризику опинитися за воротами цього цвинтаря. Обставини, які вона сподівалася використати на свою користь, тепер діяли проти неї.

Нікатея ще трохи постояла біля воріт, візуально визначаючись із сторонами світу, і пішла на захід, старою розбитою дорогою. До сутінків вона йшла цією дорогою, на якій не було жодного свіжого сліду, жодної живої душі. В цю пору року, одразу після зими, люди дуже рідко пересувалися дорогами. Тим більше, під час війни, хоча й далекої…

Коли повністю стемніло, Нікатея влаштувалася під розложистим дубом на узбіччі. Земля тут була тверда і сира, але сухого листя було вдосталь, і вона зробила з нього примітивне ліжко. Перед тим як заснути в купі листя, вона витягла метеоритний меч з піхов, і поклала його поруч із собою.

Цієї ночі принцесі снилися яскраві, але злі сни. Там були козодої, ліріанці та атланти. Всі вони були в іржавих кольчугах, з мечами та сокирами. І всі вони наче полювали на неї. Але Нікатея точно знала, що в цьому сні саме вона полювала на них. В цьому сні принцеса була величезною тигрицею, і в такому образі вона постала перед ними. Зараз вона оцінювала їх своїм тигрячим поглядом, нервово б’ючи хвостом, відчуваючи їдкий запах їх людського страху. Нікатея не оберталася назад, бо знала, що за нею стоять такі ж величезні та сильні тигриці, ціла зграя тигриць…

Той бій, уві сні, був коротким та кривавим. Тигриці всіх повалили на землю, і перегризли їм горлянки. Від цієї страшної сцени Нікатея прокинулася. Немигаючі зірки над головою світили холоднокровно та рівномірно. Байдужі сузір'я грали різними відтінками, відбиваючи мільйони світів та сонць. Десь вдалині прокреслив вогняну дугу метеор, на мить промайнув і згас. Ще якийсь час вона дивилася на візерунки в небі, спостерігаючи за їхнім космічним мерехтінням. Але незабаром все це попливло і злилося в одну темну пляму. Нікатея знову заснула. Вітер стогнав рівно та тихо, наче стара відьма Брона, що знемагала добрими помислами та старими болячками. Вітер кружляв у своєму одвічному танці, овіваючи своїми поривами сплячу принцесу амазонок. Інколи Нікатея стогнала разом з вітром, але зіркам вгорі було байдуже до цього стогону. Як був їм байдужий і цей світ - з його війнами, пожежами та всесвітніми потопами. І в цьому була своя привабливість для Богів та Богинь, – всемогутніх дітей Творця…

Прокинулася Нікатея незадовго до світанку. Вона довго спостерігала за пробудженням сірого дня, повільного та туманного. Згодом почало підніматися сонце над далеким горизонтом, закурликали журавлі в небі, десь у низині заквакали жаби.

Нікатея підвелася, струсила з себе листя і спустилася до покинутої дороги. Невмита та голодна вона знову пішла на захід. Світ перетворився на сіру пустелю: довкола була вогкість, холод, тиша та порожнеча. Закутавшись у свою хутряну накидку, вона майже цілий день йшла вперед, крізь цей сірий мокрий день.

Ближче до вечора хмари розсіялися, і засяяло синє небо. Дрібний дощ припинився, виглянуло весняне сонечко. Нікатея підійшла до узлісся невеликого гаю і присіла під величезним деревом, підставивши обличчя сонцю, і насолоджуючись його теплими променями. В цьому неймовірному світі все завмерло в нерухомості. Посидівши трохи, вона піднялася і пішла далі, повз гай. Вона йшла вже цілий день, і почала підозрювати, що людей у цьому світі вона може більше ніколи не зустріти.

Підходячи до чергового пагорба, Нікатея помітила, що на дорозі, перед нею, зависли густі клуби диму. Дим виходив немов з-під землі, і згодом, ліниво звиваючись, почав огортати ноги Нікатеї. На якусь мить всі її рухи стали напрочуд повільними, наче вона долала опір потоку води. Але це була якась мить, потім все швидко зникло. Піднявшись на пагорб, вона оглянула степ, що розкинувся внизу. Далеко праворуч, біля підніжжя пагорба, вона побачила скупчення хатин, покритих соломою та дерном. Сонце схилялося до обрію, і Нікатея пішла вниз, орієнтуючись на це поселення. Сподіваючись, що там їй дадуть їжу та ночівлю.