*******

Біля входу її обгавкав собака, потім засичав гусак. Але вони це зробили більш за обов'язком служби, аніж від ворожості. Нікатея увійшла всередину, нахиливши голову, щоб повторно не зачепити ще один одвірок у цьому світі. Опинившись у кімнаті, вона вперлася головою в стелю. Плівка з бичачого міхура, на маленькому вікні, ледве пропускала світло. Тому всередині стояла напівтемрява, кімната освітлювалася лише блиском вогню в каміні, і мерехтінням однієї лучини на стіні. Над каміном висів котел, що вирував піною та паром. Тут все пропахло смаженою цибулею та овочевим супом, який готувався в казані. Відвідувачів було небагато. За столом, у кутку, сиділо четверо чоловіків, і, скоріш за все, вони були не місцеві. На столі перед ними горіла свічка, на якій пульсував та розгойдувався хвостик вогню. Хоча в папівтемряві було важко розгледіти їхні обличчя, але Нікатея помітила, що їхні очі горіли, наче у щурів.

Корчмар, біля дальньої стіни, підняв голову від бочки з квашеною капустою, і зміряв дівчину оцінюючим поглядом. А міряти було що. Вона була на півметра вище за нього самого, хоча він у селі не вважався низькорослим. Він розглядав її біле волосся з золотистим відливом, і меч, який висів за спиною, на схрещених ременях. Хоча нічого дивного в мечі не було. На Русі, в ці часи, майже всі ходили зі зброєю. Щоправда, ніхто не носив меча за спиною, наче лука.

- Що подати? – нервово спитав корчмар.

- Води, - відповіла Нікатея, скопіювавши його мову.

Корчмар витер руки шматком ганчірки, наповнив щербатий глиняний кухоль водою, і поставив на стійку біля себе. Нікатея підійшла, взяла кухоль і випила воду. Потім подивилася на корчмаря, але той відвів очі вбік.

Ледве Нікатея опустилася на вільну лаву біля стіни, як служниця поставила перед нею дерев'яну миску, з якоюсь жижею. Але ця жижа пахла апетитно. Служниця раптом наблизилася до Нікатеї і трохи нахилилася, ніби подаючи їй дерев'яну ложку.

- Ну ти, дівко, й влипла, - тихо прошепотіла вона. - Сиди спокійно, в кутку сидять розбійники, і вони нападуть на тебе, як тільки ти піднімешся із-за столу. Так що сиди і не рипайся.

Після цих слів вона відійшла до каміна, щоб перемішати суп у казані.

«Темнота темнотою, - подумала Нікатея. – А тут що, щодня ходять табунами принцеси в сріблястих комбінезонах, і з метеоритними мечами за спиною? Якось дивно все це…»

Нікатея неохоче пойорзала ложкою по тарілці, розганяючи шкварки по поверхні. Її очі вже звикли до темряви, і вона помітила, що ті чоловіки мають дуже багато зброї. Занадто багато, як для простих селян. І ще вони пристально свердлили її своїми щурячими очима. Потім ці землероби піднялися, хрускаючи кістками і поскрипуючи кольчугами. Вони вперли свої мечі в глиняну підлогу, спираючись п'ятірнями на їхні ручки. Найбільш кряжистий з них, плішивий та горбатий, зайшов Нікатеї в тил.

«Служниця помилилася, - подумала Нікатея. - Вони не стали чекати, коли я піднімуся, навіть поїсти не дали».

Їх ватажок, здоров’як з зашивленою головою, оцінив Нікатею зневажливим поглядом, незважаючи на те, що вона була вищою за нього на цілу голову. А він був плечистим, широкогрудим і досить високим, як для цього народу. Коли Нікатея підвелася, ватажок мляво похитав головою. Той, що стояв позаду, розмахнувся, збираючись вдарити її мечем. Принцеса різко розвернулася на місці, вибивши його з рівноваги. Метеоритний меч свиснув у повітрі і коротко блиснув, у світлі ближньої лучини. Голова плішивого повільно відокремилася від тіла, і покотилася по глиняній підлозі.

У корчмі всі від страху заніміли, не рухаючись і не дихаючи. Потім з гуркотом перекинувся стіл, загуркотів глиняний посуд, бо це «селяни» закрилися столом. Губи у корчмаря затремтіли, і його вирвало прямо на бочку з капустою. В кутку несамовито заверещала служниця, що аж повітря завібрувало. Нікатея швидко підійшла до неї і запитала:

- Ти бачила тут дівчину, схожу на мене?

І тут служниця понесла таке марення, що навіть чортів в пеклі знудило.

- Заглохни! - крикнула на неї Нікатея. – Повторюю питання. Ти бачила дівчину, схожу на мене?

Служниця раптом зніяковіла.

- Коли я була маленькою, батько розповідав про настоятельку жіночого монастиря, в Переяславлі. Вона якось дивно з'явилася, така височенна баба. Така як ти, тільки руда.

- І чи давно вона тут?

Служниця не встигла відповісти на це питання, за неї відповів корчмар.

- Років тридцять, а може десять. Дивні речі творяться з часом, в цьому світі.

- Звідки вона прийшла?

- Я не знаю.

- Ти брешеш.

- Добре. Одні казали, що вона прийшла з рудого лісу, біля проклятих боліт. Другі казали, що вона з Хортиці втекла, і привела з собою багато дівчат. Вони там всі з мечами ходять по місту…

Після його останніх слів Нікатея різко розвернулась і викинула руки вперед, блокуючи незграбне захоплення другого розбійника. При цьому вона сильно вдарила його коліном у сонячне сплетіння. Від збитого дихання той посинів, намагаючись вхопити повітря.