***

Легіон проїхав повз Софіївський собор, оминув площу, і вперся своєю головою у ворота Михайлівського собору. Біля воріт перші амазонки притримали коней, бо сам київський князь Михайло вийшов назустріч, підтягнутий та усміхнений. Він з цікавістю став розглядати дівчат, своїми ясними блакитними очима. Михайло був гарним та струнким, незважаючи на свій сорокарічний вік. Було видно, що в цьому гнучкому тілі жила неабияка сила. Його світле, немов вигоріле волосся, розвивалося на вітру. На плечі був накинутий червоний плащ, груди закривала блискуча кольчуга. На боці красувався приторочений короткий меч, розписаний незрозумілими ієрогліфами.

- Ваша високість! – крикнув сотник із варти, що супроводжував колону від воріт. - Вони приїхали з Переяслава, і привезли сумні звістки! Але я не встиг запитати їхні імена!

- Мене зовуть Зара, і я настоятелька жіночого монастиря в Переяславлі, якого вже нема, - голосно викарбувала Зара. – Поруч моя сестра, Нікатея. А за нами Легіон Білих Дам.

- Вітаю вас, відважні амазонки! – князь відсалютував своїм коротким мечем, із захопленням розглядаючи колону войовниць. - Ви прибули якраз вчасно, містяни дуже налякані майбутньою війною.

      - І тобі доброго дня, князю! - вигукнула Зара, зістрибуючи з коня. – Ми проїдемо всередину цих святих мурів?

Михайло коротко кивнув, і взяв жеребця Зари під вуздечки, зі зворотного боку від його голови. Так вони разом, із Зарою, і повели коня на подвір'я Михайлівського собору. Той відрізок шляху, що вони йшли поруч, між ними відбувалася тиха і жвава розмова. Але її, звісно, ніхто не чув.

За ними повільно заїхала колона амазонок, з цікавістю розглядаючи казарми та стайні князівських дружинників. А ще всі звернули увагу на велику двоповерхову будівлю зліва, із сірого каменю, під темно-сірою черепицею, з широкими вікнами та різьбленими дубовими дверима. Князь віддав розпорядження, і його дружина швидко звільнила цю будівлю, поступившись амазонкам. А самі амазонки вже почали розміщувати своїх жеребців у стайнях, напувати та кормити їх, перш ніж самим розташовуватися в казармах. А частина амазонок, більш юних та бешкетних, побігла за стайні, звідки відкривався чудовий краєвид на широкий Дніпро та річковий порт.

На подвір'ї об'ємистий котел випаровував апетитний запах, від якого роти наповнювалися слиною. Від меншого котла піднімався пряний запах вареної ріпи. Руслана зморщила свого носика і підійшла до більшого казана. Зараз їй більше хотілося м'яса, ніж вареної ріпи. До казана підбігла стара жінка, і почала мішати варево довгою дерев'яною ложкою. Потім вона оцінила поглядом Руслану, знизу-доверху, і відійшла в сторону з посмішкою, чухаючи пальцем гачкуватий ніс. За старою уважно спостерігала Нікатея, яка в цей час розстібала попругу на сідлі. Не зводячи погляду із старої, вона поклала сідло на довгий стіл під навісом. Потім щось згадавши, махнула рукою і пішла до столу, де сиділа Зара з князем Михайлом, і щось жваво обговорювали. Нікатея присіла на лаві, трохи далі від них, але все ж таки уважно прислухалася до їхньої розмови. Зараз говорив князь:

- Я розіслав гонців у всі села князівства, але мало хто відгукнувся на мій заклик. Нам би час виграти, та підтягнути до Києва нові сили, перш ніж розпочнеться облога міста. А ще час потрібен не лише для того, щоб зібрати військо, а й щоб відправити наших близьких та рідних у безпечні місця.

Тисяцький Дмитро, який сидів біля князя, перевів погляд із Зари на Михайла, насупив брови і виразно подивився на князя.

- Так і тобі доведеться виїхати, Михайле, - сказав він. - Потрібно в Уропі зібрати армію, для війни з ордою хана Батия. Ти забереш із собою дітей і жінок, всіх хворих та калік, і переправиш їх на захід, до Галичини. Не можна вести війну, коли в гущі битви опиняються беззахисні люди. Вони будуть зв'язувати нам руки, і сковувати наші дії.

- Добре, я подумаю про це, – відповів Михайло. – А тепер ви повинні вибачити мене, бо я мушу вас покинути. Сьогодні ми маємо останній ярмарок, і незабаром більшість містян покинуть Київ. Я маю з'явитися на ринковій площі, бо це мій обов'язок перед киянами. А нашу розмову ми продовжимо найближчим часом.

      Никатея не стала більше втомлювати себе розмовами, і пішла до будівлі, визначеної князем для їхнього проживання. Ця стара казарма стояла ліворуч від входу до собору, і була побудована років сто тому, для розміщення князівських дружинників. Як розповіла одна з амазонок, яка знала історію Києва, на той час це було одне із чудес світу. З усієї Русі тоді зібрали найдосвідченіших живописців, для розпису її стін і стелі, ліплення та спорудження статуй. Але для чого це було зроблено, вже ніхто не пам'ятав. Тепер більшість цих статуй зникла, а розписні стіни і стеля облупилися та обсипалися.

Нікатея увійшла до будівлі, і втомлено піднялася сходами на другий поверх. Лампи тут не горіли, а денне світло проникало через високе вікно на проміжному майданчику. Принцеса пройшла між двома амазонками, за сходами, одна з яких мовчки вказала на двері її кімнати. Нікатея увійшла всередину, і одразу попрямувала до палаючого каміна. Присівши на лаву біля вогню, вона зняла хутряну накидку, кольчугу, відстебнула меч і склала все це в кутку. Потім почала оглядати саму кімнату.

Скрізь було дерево та коване залізо, сіра підлога з кам'яної плитки, висока стеля з балками, ряд вікон, що освітлювали хори. На стінах мальовані княжі портрети, колекція старої, покритої павутинням зброї, плями сажі на камені навколо каміна. Її кольчуга блиснула сріблом, від полум'я в каміні, і їй здалося, наче вона покрилася легкою замороззю.