ГЛАВА 17

Наступного ранку амазонки піднялися задовго до світанку. Все навколо було вкрите густим туманом, і цей морок здавався непроглядним. Від Дніпра йшов якийсь дивний вібруючий звук, наче вода тремтіла від страху. Нікатея відчувала занепокоєння. Її золотаві очі безперестанку оглядали водну гладь, у пошуках найменших ознак небезпеки. Нічого не виявивши, вона підійшла до Зари і стурбовано промовила:

- Туман випаровується з води, і він такий щільний, що в ньому можна рубати вікна та двері.

- Навколо все спокійно, - відповіла Зара. – Коні завжди відчувають небезпеку. Я дала вказівку дотримуватися обачливості, всім бути пильними.

- Коли рубаємо канати? - запитала Нікатея.

- Я послала Руслану на той берег, щоб узгодити дії з сотником, – відповіла сестра. - Вона з цього боку перерубає канати, і пустить міст по воді. А ми вирушаємо в дорогу, вона нас наздожене.

Місцевість вздовж Дніпра, якою поїхали амазонки, виглядала пустельною та негостинною, хоча луги вже заросли молодою травою, а незліченні ягідні чагарники були обсипані білими квітками. Невдовзі почулися далекі звуки молотків та сокир, а дикорослі луки змінилися обробленими полями, що свідчило про близькість людей. Туман розсіявся, і амазонки побачили городище, праворуч від дороги, з дерев'яним частоколом. Зара відокремилася від колони, під'їхала до воріт і голосно постукала.

У воротах прочинилося невелике віконце, і з нього виглянуло суворе бородате обличчя.

- Що вам потрібно? – непривітно запитав стражник.

- Ми з Переяслава, - відповіла Зара, - нам треба води набрати.

- Чув про вас, - промовив стражник, відчиняючи ворота. – Чи не ті ви божевільні черниці, які розвернули орду Батия на Чернігів?

- Може й ті, - відповіла Зара, – тільки не черниці, а амазонки.

Коли дерев'яна брама зі скрипом відчинилася, перед амазонками відкрилася дивна картина. Праворуч, від воріт, корови і кози в маленьких загонах жували сіно, хоча за частоколом розкинулися вже порослі новою травою пасовища. Хатинки стояли вздовж єдиної вулиці: добротні та міцні, з каменю і дерева. На всіх хатах були розписні віконниці та солом'яні дахи, на яких примостилися гнізда лелек. Ліворуч від воріт стояла криниця.

Амазонки, що заїхали слідом за Зарою, почали наповнювати бурдюки водою. Чоловіки та жінки навколо метушилися у своїх справах, зиркаючи на амазонок, і обмінюючись лише короткими фразами. Стражник кудись зник, але незабаром з'явився знову. За ним жінки несли кругляки сиру, сушену рибу та мед у горщиках. Все це вони поставили перед амазонками і мовчки відійшли.

- Ми чули про те, як ви розбили орду під Ярківцями, - сказав бородатий стражник. – Це наша данина вам, відмови ми не приймаємо. Будьте здорові.

Після цих слів він розвернувся і зник за найближчою мазанкою. Амазонкам не лишилося нічого іншого, як забрати подарунки, набрану воду, і так само мовчки виїхати за ворота.

      Десь за годину колону наздогнала Руслана.

- Все гаразд, - доповіла вона Зарі. – Ми одночасно перерубали канати з двох боків, і міст поплив у бік Чорного моря. Після перших порогів від нього залишаться одні тріски.

Зара нічого не відповіла, тільки схвально кивнула. Вона думала про своє, про щось не дуже добре.

      Легіон їхав на північ, у бік Києва. Дорога вздовж берега була пронизана глибокими коліями, вибитими в сухій глині, яка була якогось потворно-жовтого кольору, і віддавала під копитами коней неприємним хрускотом. З обох боків росла бура трава, а низькорослі вигнуті дерева покривала товста волохата кора. Повсюди росла ожина серед самотніх дерев, які тягли до неба слабозелені гілки.

За старою розваленою заставою дорога повернула ліворуч, і незабаром з'явилася стіна густого, дикого лісу. Дорога прорізала його наскрізь, і виходила до міста Києва. А якщо точніше, то до заміської Слободи. Якщо хтось і їхав на Київ, то тільки цією старою дорогою, нікуди не повертаючи. У лісову глушину від дороги йшли стежки лісорубів та вугільників, та ще й тих, хто не знав княжого закону. У всі часи ця місцевість мала назву «темний ліс», і вважалася нечистою. Варто було тільки звернути з дороги і заглибитися в хащі, по одній із стежок, що звивалися серед дерев, то можна було їхати цілий день, не бачачи денного світла. Побачити там можна було лише вовків та розбійників.

Але за всіх часів дружина київського князя стежила за порядком в цій лісовій гущавині, від Києва до Летча. Вони вирубували дерева по обидва боки дороги, і розчищали просіки в лісі. Але останніми роками тут все занепало. Чагарники та молодий ліс підступили до самої дороги, яка була ґрунтовно розбита возами та розмита дощами.

Колона амазонок повільно просувалася цією старою лісовою дорогою. Повітря було насичене вологою, а небо покривали свинцеві хмари. Уздовж дороги стояли величезні вікові дерева – наче залізні колони, які підтримували звисаючі небеса. Амазонки їхали мовчки, поглядаючи на всі боки і прислухаючись до звуків. Але ліс жив своїм життям: перед колоною пробіг олень з оленихою, шмигнула лисиця, потім вовк пірнув у хащі. І більше нікого і нічого на дорозі, – ні людей, ні нелюдів.

Перед полуднем ліс закінчився, і дорога стала більш придатною для їзди. Вона пішла між величезними валунами, потім почала підніматися вгору, обігнула сосновий гай і вийшла на величезну рівнину.