***

Наступної миті Всесвіт розколов гучний звук труби, який долітав одразу з усіх боків. Нікатея помітила, що знову стоїть на кургані, поруч з князем, який озирався, шукаючи джерело звуку. Повз пропливав помаранчевий туман, а земля навколо дзвеніла, наче метал. Раптом князь підняв руку, і вказав на північний схід. Там примарний вершник, на чорному коні, що з'явився серед туману на дорозі, підніс до губ трубу. За мить до нього приєдналася ще одна примарно-бліда постать на вороному коні, і тепер простір оглушали звуки двох труб. Відтрубив своє, вершники опустили труби і роз'їхалися в різні боки, уступаючи дорогу колоні з примарних духів. Коли колона наблизилася, трубачі очолили її. Тепер за ними, на білих конях, їхали прапороносці. Над їхніми головами майоріли полотнища, із зображеннями драконів різних кольорів та розмірів. За прапороносцями їхали рогаті людиноподібні істоти, і кожен десятий з них тримав у руці палаючий смолоскип. На курган при цьому накочувався глухий розмірений грюкіт, - стук копит і тупіт тисяч ніг. Для гармонізації цього жаху з небес долинав кришталевий дзвін.

Музика гриміла все голосніше і голосніше, – в міру того, як через помаранчевий туман виповзали все нові й нові колони, до яких приєднувалися все нові й нові звуки. А в небесах вже замість дзвону лунав гуркіт грому, але й він не міг заглушити цю какофонію звуків. Так само як і вітер не міг загасити палаючі смолоскипи войовничих ангелів Луїамонга, армії одного з хибних Богів.

Несподівано з туману вилетів дракон, за ним другий, третій… Крилаті гіганти мчали на потоках вітру, вивергаючи струмені полум'я, що тяглося палаючими стрічками. Блискучі чорні дракони були чудові і незбагненно величні. За ними з туману виповзла череда червоних биків, які голосно мукали, брикалися і рили землю копитами. За ними скакали рогаті вершники, і клацали довгими батогами. За биками йшли птахоголові воїни, з довгими пазурами та волинками, які видавали неприємні верескливі звуки, від яких серце наповнювалося скорботою та смутком. Над ними літали якісь тварюки, видаючи жалібний вереск. Потім з'явилися люди в чорному, які скакали на найрізноманітніших звірятках та тваринках. Ці війська йшли і йшли повз курган, імітуючи міграцію нижніх небес, перед Армагеддоном.

Нікатея, скіфський князь і духи на кургані стояли, не рухаючись, втративши рахунок часу та кількості цих істот. Всім здавалося, що вони вже вічність дивляться на ці колони, намагаючись розпізнати мелодію музики та звуки труб. А ці воїни все йшли та йшли, зі сходу на захід, повз курган. Вони йшли під звуки музики і крики труб, з палаючими смолоскипами та розгорнутими прапорами. Дійшовши до річки, вони не зупинилися, а пішли далі по примарному мосту через Дніпро, у темряву.

Погляд Нікатеї ковзнув під цей примарний міст, де виднілася якась істота, що повільно пливла між опорами. Вона була схожа на змія, і мала довгий товстий хвіст, дуже загрозливого вигляду. Великі шкірясті крила, червоного відтінку, були складені вздовж спини. Ні шерсті, ні пір'я на ньому не було, його тіло було вкрите лускою. Ще в ньому була якась жахлива, але напрочуд граціозна краса. Зміїне тіло було завтовшки з бочку, голова загострена у бік пащі, блідо-червоні очі горіли вогнем. І весь цей змій був прозорим, наче кришталеве скельце. Що там у нього текло по артеріях, було невідомо, але воно теж було примарним. Нікатея бачила всі його нутрощі, – вони були каламутні та не зовсім прозорі. Видовище було неприємне, але водночас чарівне. Цікаво було вивчати, як цей змій улаштований. Ще у нього була густа грива, яка коміром обгортала шию. Змій під мостом ще трохи поспостерігав за колонами на мосту, потім підняв голову і повільно ковзнув річкою у бік Києва. Рухаючись, змій видавав слабкий дзвін, і Нікатея побачила в нього на шиї блискучий дзвіночок. А коли все його тіло опинилося на поверхні річки, Нікатея помітила те, що було у змія в шлунку. Вона здригнулася навіть уві сні, бо там була наполовину перетравлена людина.

А через курган прокочувалась потужна хвиля звуків, змішаних гулом кінських копит і мірним тупотом легіонів, вереском волинок і криком труб. Процесія повільно йшла по примарному мосту все далі і далі на захід, на Уропу, і смолоскипи незабаром зовсім зникли.

Нікатея сіпнулася уві сні, і прокинулася. Вона ще довго вдивлялася в зірки над головою, через просвіти в листі. Та частина її розуму, що жила спогадами, не давала їй знову заснути. Але невдовзі новий сон здолав принцесу.

Її свідомість грала в чехарду, відтворюючи старі образи, з минулого Атлантиди та імперії амазонок. Перед очима постала її мати, цариця Людина, і запитала, чи не бажає Нікатея зайняти її престол. Вона сканувала свою дочку, намагаючись дізнатися про її почуття, щоб прийняти якесь остаточне рішення. Потім перед Нікатеєю стали пропливати обличчя тих, кого вона знала багато років, – друзі та вороги, родичі та просто випадкові люди. Вона знову билася з Валіусом, своїм братом, на дерев'яних мечах, сміялася і плакала, раділа та злилася. Вона знову навчалася в магічній школі Інкар, воювала з зомбі на березі океану і любила свого чоловіка, архангела Санат Кумару. Всі події були тут і зараз, і Нікатея навіть не могла розставити їх у хронологічному порядку. Особливого хвилювання вона не відчувала, як і провини за свої минулі вчинки. Час згладив гострі краї подій, і змінив принцесу. Нікатея з Атлантиди здавалася зовсім іншою людиною, просто її старою знайомою, яку вона давно переросла. Це викликало щире здивування, і навіть деяке співчуття до себе. Сцени минулого перетворювалися на майбутнє, хоча люди залишалися одні й ті ж самі, у цій дивовижній виставі. Були події благородні та ганебні, вороги та друзі, – і всі виконували свої завчені ролі.

Крізь сон Нікатея подумки почала руйнувати цей театр тіней, крутити його і ламати. Вона спробувала вирватись із цієї чехарди, і їй це вдалося. Вона різко прокинулася і розплющила очі. Її трохи нудило. Вона кинула погляд на багаття. Вогонь давно догорів, і обсипався купкою сірого попелу.