***

Марія обернулася до неї, і голосно промовила:

- Ти, напевно, збожеволіла. Цей курган має таку дурну репутацію, що його згадувати ніхто не хоче, а не те, щоб спати поряд із ним.

Її слова зачепили Руслану, і вона відповіла сердито:

- Ви про закони забули? Про закони і про тих, хто лежить у цій землі. Не знаю, що гірше: запустіння чи людська дурість. Світ наповнився дурнями.

- Але ж дурні вмирають, - відповіла їй Марія.

- Так, одні вмирають, - промовила Руслана, - але їм на зміну приходять нові. Люди не вірять, що в цьому кургані лежать воїни-скіфи, вони сміються над цим. Вони над своєю дурістю сміються.

- Ти охолонь, подруго, притримай свого жеребця, - відповіла їй Марія. – У бібліотеці Симеона я бачила карту цього кургану. На ньому зверху викладено п'ятикутну зірку, вписану в коло. Так, принаймні, курган виглядав одразу після побудови. Тоді зірка височіла над навколишньою місцевістю, і її було видно далеко по окрузі. Навколо неї був круг, а насправді це був рів, земля з якого використовувалася для будівництва зірки. Усередині зірки був ще один п'ятикутник, тієї ж висоти, кути якого лежали в точках, де сторони зірки сходилися. Я думаю, що його стіни зараз заросли кущами. У центрі п'ятикутника лежить один із перших київських князів, ім'я якого невідоме.

- Хтось намагався розкопати цей курган? - запитала у неї Зара.

- Так, намагалися, і неодноразово. Але ніхто не зміг відключити охоронні заклинання, і увійти в контакт з тими, хто лежить у цьому кургані. Хоча, багато волхвів хвалилися своїми успіхами в магії, але ніхто з них так і не зміг увійти в коло.

Нікатея, що стояла поряд з ними, розсміялася в душі. Її завжди дивувало, що далеке минуле людям завжди було цікавішим за сьогодення. Міфи і легенди завжди були привабливими, за всіх часів.

Амазонки не стали впритул під'їжджати до кургану, а прийняли вліво, ближче до Дніпра. Від кургану виходили якісь незрозумілі вібрації, визначити які було неможливо. Коні, схоже, розібралися в ситуації краще за амазонок, а може просто були песимістами від народження. Вони притискали вуха, роздмухували ніздрі, тривожно іржали і не бажали слухатися поводів. Втім, вони миттєво заспокоїлися, варто було трохи віддалитися від кургану. Амазонки від'їхали від кургану, і розташувалися між ним та річкою. Одразу ожив навколишній ліс, бо його заполонили галасливі та тріскотливі дівчата. Вони прив'язували коней, дзвеніли збруєю і по можливості обмінювалися колкостями. А внизу Дніпро горів багряним золотом, неначе лист кованої міді.

Нікатея зіскочила з коня і обережно присіла на величезний валун. Все перед очима почало затягувати туманом, і вона зрозуміла, що до кургану треба звикнути. Їй захотілося швидко позбутися шкіряної сорочки, яку вона носила під кольчугою, і яка вже натерла груди та плечі. Ця натільна сорочка вже давила їй на мізки. І ще дуже хотілося пити. Нікатея піднялася, і повільно підійшла до того місця, де річка хлюпотіла об берег. Опустила руки, набрала  води в жменю і піднесла до губ. Вона зробила багато таких ковтків, щоб вгамувати спрагу. Потім бризнула водою в обличчя, яке горіло вогнем. Присівши на березі, Нікатея почала порпатися з застібками на кольчузі. Коли вона її зняла, то якийсь час сиділа, перебираючи металеві кільця кольчуги, немов чотки. Була така втома, що зняти шкіряну сорочку сил вже не було. Та й не хотілося. З Дніпра подув холодний вітер.

Вона ще довго сиділа на березі, занурившись в роздуми. Одумавшись, зірвала червону квітку біля ноги, і кинула її у води Дніпра.

«Нехай все йде своїм чередом, мені не потрібні нові мрії, – пошепки промовила принцеса. – Абадоне, мені потрібна віра та надія!».

Ззаду тихо підійшла Зара.

- Ніка, як ти почуваєшся?

- Неважно.

- І мене нудить, - сказала Зара. - Щось у цьому кургані не так. Давай пройдемося, побачимо, що там за ним.

Сестри повільно пішли берегом, огинаючи курган. З північної його сторони були видно сліди численних стоянок: круги, що вигоріли від вогнищ, куски мотузок, обгорілі кістки, черепки та інший мотлох. Далі стояв могильний стовп, із зображенням невідомого язичницького бога. Біля нього, на колінах, стояла одна із амазонок, оголивши груди. Вона читала мантру-молитву, і від неї віяло внутрішнім спокоєм.

- Старі язичницькі ритуали, - тихо промовила Зара, не відволікаючи дівчину. - Той, хто тут похований, мав могутню силу. Від цих місць слід триматися подалі. Пішли звідси.

Незабаром засвітив місяць. Як і зірки, він відбивався на поверхні Дніпра. Виблискувала нічна роса, гостро запахло прілим листям. Біля вогнища тихо заспівали амазонки. Центральне багаття майже догоріло, і амазонки, одна за одною, пішли влаштовуватися на нічліг, завертаючись у кролячі мішки та похідні ковдри. Незабаром настала тиша, яка порушувалася потріскуванням дров, дзижчанням комарів та шорохом листя під ногами дозорних амазонок. Зара теж заступила на варту, тихенько ковзнувши у темряву між деревами.

Біля багаття залишилася одна Нікатея. Вона розсіяно кинула у вогонь деревину, і постаралася відігнати спогади про своїх дітей. Ніколи вона не відчувала себе такою самотньою як зараз, навіть в оточенні такої кількості чудових амазонок. Нікатея зітхнула, і дістала з нагрудної кишені мішечок з дитячим волоссям, - Ареса і Ліліт…