***

Амазонки виставили перед собою частокіл копій, і тісно зімкнули перший ряд. Через їхні голови почали бити далекобійні лучниці другої шеренги, прополюючи ординську тисячу. Перші монголи налетіли на амазонок, намагаючись розбити їхній стрій. Добре навчені коні амазонок позадкували назад, крок за кроком. Дівочі списи всі в крові, а орда напирає та напирає, незважаючи на втрати. Зара бачила, як кільце на правому фланзі повільно стискається. Вона просигналила Руслані, і щільний клин її кінних войовниць-розвідниць розчавив та розкидав у різні боки орду на правому фланзі, залишивши на полі порубані тіла. Наступної миті, розділившись на два потоки, амазонки оточили ординців, рубаючи та пронизуючи їх списами.

Нікатея методично прорубувала метеоритним мечем шеренгу орди. У цьому натовпі важко було розвернутися, а видно було не далі, як за десять кроків. Якоїсь миті перед нею виник присадкуватий повненький воїн, у кольчузі з товстого дроту. На ньому був залізний шолом з оленячими рогами, що стирчали в різні боки. Обличчя цього шамана було розмальоване темно-червоними смугами, що імітували кров. Порівнявшись з ним, Нікатея щосили ударила мечем навхрест. Другим дотиком вона обезголовила цього шамана, і заразом відрубала його скрючену руку, в якій був затиснутий амулет. Монголи розгублено почали задкувати назад.

І тут пролунав бій барабанів. Монголи почали швидко відходити до пагорба, поступаючись місцем свіжій тисячі. Нікатея вловила на собі погляд сестри. Обидві розуміли, що втомленим амазонкам довго не протриматися, і вони всі можуть полягти на цьому полі. І тут Нікатея закликала до Великого Духа Землі, Санат Кумари, просячи у нього захисту. Вона просила захисту у батька своїх дітей.

      Раптом пролунав грім, і яскравий спалах блискавки освітив все навколо. Земля затремтіла, наче перелякана тварина, і по рівнині пішли темно-жовті плями. Небеса розгорнулися, і обрушили на орду дощ із палаючої сірки. По дальньому пагорбу вдарив промінь фіолетового світла, за яким знаходилося основне монгольське військо. Через якусь мить промінь світла простягнувся далеко за хмари, що всім довелося задерти вгору голови, щоб побачити його цілком. Всі коні одночасно заржали та забили копитами.

- Що це таке? – з переляком закричала Руслана.

Нікатея нічого не встигла відповісти, бо цієї миті гаряча вибухова хвиля докотилася до них, мало не скинувши з коней. Пил та дрібні уламки, якими їх обдало, завдали деякого болю. Всі амазонки, як одна, пострибували на землю, міцно утримуючи жеребців, що почали гарцювати.

- Та що це таке? – знову закричала Руслана. – Хтось пояснить це?

Нікатея невпевнено повела плечима і крикнула їй:

- Поскакали на пагорб, і там подивимося!

Нікатея махнула сестрі, і пустила свого коня в галоп. Заскочивши на пагорб, перед ними відкрилася неприваблива картина. За пагорбом було безкрайнє поле, яке нагадувало справжнє пекло. Після бою будь-яке місце битви нагадує пекло, але такого навіть принцесам бачити не доводилося. Всюди валялися тіла. Багатотисячне монгольське військо нагадувало високу траву, побиту градом. Тих, кому вдалося уникнути небесних каменів, розкидало по всьому полю потужною ударною хвилею, подібну якій важко було навіть уявити. Деякі монголи носилися туди-сюди, розмахуючи руками, і натикаючись один на одного, немов сліпі. З усіх боків лунали крики жаху, а вцілілі коні розбіглися по всьому полю, а багато з них, з невідомої причини, поскакали до Дніпра. Нікатея зрозуміла, що по цій рівнині було завдано спрямованого селевого удару. З нижніх небес, швидше за все…

«Але все це планувалося зовсім не так!» — в розпачі подумала принцеса амазонок, поглядаючи на небо.

Вона вже хотіла дати сигнал Зарі, щоб повертатися до Легіону, але тут свинцево-сірим небом прогуркотів грім. Почався дощ, який дуже швидко перетворився на суцільний водяний потік. Нікатея глибше натягла капюшон накидки, сподіваючись хоч трохи сховатися від дощу. Блискавки били з неба, впиваючись в тил ординському тумену. Здавалося, буря розпочала бій на боці амазонок, і мститься за них.

На мить Нікатея побачила за потоком води гігантські тіні, що нависли над військом хана Батия. Жахливі тварюки з виттям кидалися на орду, і рвали їх пазурами. За спинами цих істот були широкі крила, а замість носа виступав величезний пташиний дзьоб. Ті з монгол, кого не паралізував страх, почали тікати, розкидаючи зброю по всьому полю. Руслана гарцювала біля Нікатеї, готова кинутися слідом за тими, хто тікав.

- Нехай біжать! – прокричала їй Нікатея. – Повертаємось назад!

Принцеси розвернули жеребців і поскакали до підніжжя пагорба, у бік Легіону. Руслана пустилася за ними.

В долині, де стояли амазонки, дощу не було, але з неба раптом повалив сніг. Ні, це був не сніг, навіть зовсім не сніг. На землю сипалися дрібні білі пелюстки троянд; вони падали і падали, покриваючи рівнину білим пухнастим килимом, що глушив стук копит. У повітрі повис приємний, трохи солодкуватий запах квітів. Грім припинився, але простір пронизували дивні, ледь відчутні вібрації. Засвітило сонце, що вже почало спускатися за горизонт. Зара під'їхала до Нікатеї.

- Чудова була битва, і квіти в самий раз, під завісу, – звернулася вона до сестри. - Через тисячу років ніхто не знатиме, чиї кістки лежать тут, але напевно знатимуть, що тут сталася велика битва. Чи дізнається хтось, що тут билися переяславські амазонки? Хоча, навіщо їм це знати. Прекрасна була битва, чи не так, сестричко?

— Тільки для декого вона стала останньою, — відповіла Нікатея, показуючи на пагорб, за яким лежали тисячі убієнних ординців.