ГЛАВА 13

Це було вже пізньої ночі, коли духи прийшли до Руслани. Вони, немов туман, просочувалися з гаю, між стовбурами дерев, і шелестіли листям. Духи клубами стелилися над землею, і їхня присутність стривожила коней у загоні.

Табір спав, але центральне багаття горіло яскраво. Руслана піднялася і почала спостерігати, як до неї наближалася хмара з духів. Трава на їхньому шляху покривалася замороззю, і вони ледь чутно завивали, наче гудів далекий вітер. Друджі простягали до неї свої білі напівпрозорі руки, а з порожніх очних ям віяло холодом та злістю. Руслана потяглася за мечем, але згадала, що меч не може розрубати те, чого фізично не існує. Ці примарні фігури кружляли біля неї, шипіли і слали прокляття в її бік. Їхні обличчя оточували Руслану з усіх боків – відкриті роти, порожні очниці та запалі щоки. Руслана застигла в холодному поту.

Незабаром духи зникли, багаття перетворилося на мерехтливе вугілля, і Руслана ще деякий час спостерігала за амазонками навколо, які солодко спали. Стало дуже холодно, на сході пробивався світанок. Руслана щільніше закуталася в похідну ковдру, і знову заснула.

Баранячий ріг протяжно та гидко засурмив. Руслана стрепенулась і схопилася на ноги. Її хитнуло від різкого підйому, і на якусь мить в очах потемніло. Сонце вже зійшло, багаття було погашене і розкидане по землі, навколо нікого не було. Тільки згарище від багаття і повна тиша.

Знову засурмив ріг. Руслана відв'язала від дерева свого коня і пішла на звук, до підніжжя пагорба. Внизу пагорба вже стояв Легіон Білих Дам, у повному зборі. Амазонки крутилися біля своїх коней, перевіряючи спорядження та зброю.

Дівчина-горніст, сидячи на коні, приклала ріг до губ і закинула голову. Ще одна довга нота пролунала цього ранку, і амазонки застрибнули на своїх коней. Зліва від них сходило сонце, і небо було червоного відтінку, - наче кров, розбавлена водою. Здавалося що все завмерло, і тільки коні били хвостами та шелестіли кущі біля дороги.

Руслана під'їхала до Нікатеї.

- Що трапилося? Чому мене не розбудили?

- Пора в дорогу, - відповіла Нікатея. - А ти трохи більше відпочила, бо втомилася набагато більше, ніж будь-хто з нас.

Вони ще трохи поговорили, але зовсім недовго. Але за цей короткий вранішній час небо стало похмурим, наче похоронний покров. Над горизонтом почали звиватися стовпи чорного диму, і вітер перетворював їх на рвані шматки хмар. Всі знали, що це горів Переяслав. Ті амазонки, які вискочили на високий пагорб, вже розрізняли яскраві язики полум'я, що вилизували стіни міських будівель та балки дахів, на південній стороні міста. Вогонь, що пожирав дерев'яний купол церкви архангела Михаїла, був блакитного кольору.

Обриси далекого міста, що горіло, то з'являлися, то зникали в клубах чорного диму. Щільний стовп диму піднімався над Переяславом, і вже згодом вітер доніс запах горілої соломи та паленого м'яса. Було зрозуміло, що весняний теплий вітер підсушив солому після зими, і пожежа миттєво перекидалася на сусідні будівлі. А ще цей запах мав солоний смак. Руслана зрозуміла, що дим не може мати ніякого смаку, солоними були її сльози. Вона плакала, сама того не помічаючи. У багатьох амазонок теж текли сльози. Горіло їхнє рідне місто, горів їх рідний дім. Коні били копитами, танцюючи на місці. Запах смерті турбував їх, і тому вони пряли вухами та нервово фиркали. Деякі амазонки заспокоювали їх лагідними словами, погладжуючи кінські шиї.

- Цікаві настають часи, - проговорила Зара. - Цікаві та сумні. Дівчатка, а ви не бажаєте під’їхати ближче до Переяслава? Мене цікавить, що там відбувається.

Нікатея подивилася на сестру.

- Я не проти, мені це теж цікаво.

- Ну, то я покличу подружок, - посміхнулася Руслана. – Їм також буде цікаво.

На півдорозі до міста розвідниці Руслани піднялися на височину, заховали коней у кущах і почали стежити за дорогою. Сонце піднімалося все вище та вище, а орди, як і раніше, не було видно. Лише дим від пожеж застеляв горизонт.

З боку Дніпра з'явилося десять вершників, які повільно та беззвучно випливли із-за дерев. Їх присадкуваті та м'язисті конячки були з довгими хвостами і кудлатими гривами, - трохи більші за поні. У одних плащі були підбиті хутром, а другі були з накинутими на плечі шкурами. Безперечно, це були високородні ординці. Їхні голови були гладко поголені, за винятком довгих хвостів, зав'язаних у вузол на маківці. Навіть з такої відстані можна було відчути їхню високородність, перемішану смердючим запахом поту, що виходив чи то від них, чи то від їхніх коней. Помітивши амазонок, вони розвернулись і поскакали назад за дерева.

На південному сході здійнялася хмара пилюки. Затуливши очі від яскравого сонця, Руслана розгледіла монгольських воїнів, що виїжджали з північних воріт Переяслава. Трохи проїхавши, вони зупинилися і спішилися біля краю дороги. Потім з воріт потяглася безперервна колона кінної орди. Амазонки поспішили до коней, бо сенсу далі спостерігати вже не було. Вони позаскакували на коней і помчали до Легіону.

– У передовому загоні їх близько тисячі, – припустила Руслана, доповідаючи Зарі. - Можливо, трохи більше або менше, але не набагато.

- То ти кажеш тисяча? – перепитала Зара. – Все одно їх удесятеро більше, ніж нас.

Зара подивилася на Нікатею, яка стояла з безтурботним виглядом, поклавши руку на рукоять меча. І все-таки вона вловила той натхненний вираз сестри, який видавав непомітне почуття радості, перед черговою пригодою.