***

Зара повернулася до Нікатеї і промовила:

– Завтрашній новий штурм нам не вистояти. Наші амазонки смертельно небезпечні як лучниці, і я маю сумнів, що вони виграють рукопашну сутичку у багатотисячної орди. Більше того, вплутавшись у неї, вони більше не зможуть завдавати шкоди новим загонам, що підуть на штурм. І тоді монголи все одно захоплять місто, але ми втратимо Легіон.

Зара ще якийсь час поспостерігала за монголами, що пересувалися по полю, біля далекого пагорба, а потім кинула погляд на площу біля центральних воріт. Зараз цю площу заполонили коні, - в'ючні та верхові. Вони стояли тихо, лише обмахуючись хвостами. Цих половецьких скакунів виводили в степових районах, що тягнулися до самого Чорного моря. Їх відрізняли сміливість, витривалість та швидкість, - ті якості, які не завжди зустрінеш у звичайних коней. Зараз вони збуджено пританцьовували, відчуваючи вдалині тисячі монгольських коней.

Навколо коней метушилися і перегукувалися амазонки, підтягуючи попруги та перевіряючи в'ючну упряж. Деякі приторочували до сідел похідне спорядження, про яке поспіхом забули напередодні. Дехто носився з останніми дорученнями, дехто тягнув сідельні сумки. Всі ніби й метушилися, але всі точно знали, що роблять і навіщо це роблять. На дальньому кутку площі скупчилися дружинники Ярослава, не розуміючи, що відбувається. Майданчики для лучників, біля центральних воріт, були забиті ополченцями, які мовчки спостерігали за суєтою амазонок. Біля стіни тисячний Ярослав щось шепотів епіскопу Симеону. На тисячному була кольчуга та старовинний шолом, із широкою пластиною, що захищала ніс.

Зара драбиною спустилася із стіни, і підійшла до Симеона.

- Мій Легіон відходить! – кинула вона епіскопу.

- Ти вирішила покинути місто?

– Нікого я не покидаю. Ми приймемо бій на київському тракті, за Переяславом. І ви йдіть з міста, в ліси тікайте, поки орда не оточила Переяслав.

- Ні, ми залишаємося в місті, - сказав Симеон. – Ми витримаємо, я це точно знаю.

- Звичайно, ти маєш вибір, - відповіла йому Зара. - Можеш ловити тут мить удачі, щоб продати себе дорожче, наче стара повія. Але, заради свого Бога, виведіть з міста жінок та дітей!

Від цих слів обличчя епіскопа почервоніло, але він стримав себе від різкого висловлювання, а тільки спитав:

- Чому ти змушуєш нас піти з міста?

- Бо скоро сюди прийде смерть, святий отче. Ти хочеш померти?

- Справа не в тому, чого я хочу, а чого не хочу, - відповів Симеон. – Це християнське місто, місце духовної гармонії. Наші душі в цьому світі роблять духовну подорож, щоб зрештою з'єднатися з Ісусом Христом, нашим Небесним Отцем. Ми не боїмося смерті, це лише одна мить у наших переродженнях. Не личить нам бігти, перед обличчям небезпеки. Це рівноцінно визнанню, що ми, християни, не віримо у своє вчення…

- Е-е, святий отче, - перебила його Зара. - Виходь з трансу, ми їдемо. А Ісус не ваш Небесний Отець, бо він не Творець. Він дитя Творця, як всі ми...

- Я знаю, Зара, що міська брама довго не простоїть, - спокійно продовжив Симеон. – Але ми здивуємо тих, хто вломиться в наше місто.

- Успіхів вам, епіскопе. Вибач мене, я намагалася бути гарною настоятелькою монастиря. Прощавай. Зустрінемось там, де зустрінемося…

- Нехай благословить тебе Господь, - промовив Симеон.

- І тобі, святий отче, благословення нашого Творця, - з поклоном сказала Зара, і заплигнула на коня.

Всі амазонки застрибнули в сідла, які заскрипіли свіжою шкірою. Зара вже була готова віддати команду до руху, як раптом помітила підняту руку Симеона. Він, напевно, хотів щось сказати.

Перш ніж заговорити, епіскоп обвів поглядом колону амазонок, не затримуючи погляду ні на кому. Амазонки завмерли з суворими обличчями, іноді непомітними рухами поправляючи спорядження.

- Нехай світ буде прихильний до вашої зброї! – крикнув він. - Слава Легіону Білих Дам!

- Ви удостоюєте нас честі, епіскопе! - Зара вклонилася йому, сидячи в сідлі. – Нехай світ буде прихильний до славетного міста Переяслава!

Сильний порив вітру затріпотів накидками амазонок, наче полковими прапорами цілого війська. І лише луки, що висіли за їхніми спинами, не давали накидкам відлетіти. Коли вітер ослаб, Симеон заговорив, звертаючись до войовниць:

- Вас небагато, але ви можете пересуватися швидко. І вас достатньо, щоб зупинити цю заразу. І нехай ніщо не стане на вашій дорозі.

Різким рухом Зара висмикнула із-за спини свій метеоритний меч, і поцілувала клинок, притримуючи жеребця, що почав гарцювати.

- Клянуся життям своїм, і душею, що ми виконаємо твоє побажання! – крикнула Зара, і круговим рухом меча вказала на північ. – Вперед!

По камінню площі глухо застукотіли копита коней. Танцюючим кроком колона покидала площу, прямуючи через все місто, до північних воріт. І коли остання амазонка покинула площу, загубившись між хатинами, біля фортечної стіни настала гробова тиша. Лише у повітрі ще висів запах кінського поту. Ополченці та дружинники на стіні ясно усвідомлювали, що за пагорбами причаїлася їхня близька смерть.

А за площею, на всіх міських вулицях, тіснився народ. Дехто з містян вітав колону, а дехто дивився на них з подивом та страхом.