ГЛАВА 12

Третього дня ранок видався світлим та теплим. Зара стояла на стіні і милувалася містом, що переливалося в ранкових сонячних променях. Але раптом вона почула крики і побачила, що амазонки на стіні повертають голови і позирають на рівнину.

Із-за пагорбів лунав свист, який з кожною миттю ставав дедалі ближчим та гучнішим. Вдалині з'явився чи то туман, чи то пилюка, яка піднімалася в небо, затягуючи його, наче перед грозою. У цій пилюці виблискували сотні монгольських списів, які вливалися в долину з усіх боків, і котилися вперед чорним валом. За ними йшли нові загони, і хвиля за хвилею вони накочувалися на рівнину. Десятки коней котили величезні китайські катапульти, і оббиті міддю тарани. Долину заповнювали тисячі людей та коней.

Розпач повис у повітрі, і Зара тихо вилаялася про себе. Орда підійшла так близько, що вже були помітні їхні обличчя, – страшні та похмурі. Зара застрибнула на верхній поміст стіни, широко розставила ноги і підняла у повітря свій величезний метеоритний меч. Тепер вона кидала орді свій особистий виклик, з гнівом споглядаючи загарбників. Її руде волосся майоріло на вітру, немов танцююче полум'я. Нині її величезна та войовнича постать навіювала жах навіть на дружинників Ярослава.

Хвиля орди зупинилася на рівнині, пропускаючи вперед глашатая. Він спритно прискакав на своєму кошлатому конику до південних воріт Переяслава, зупинившись якраз навпроти принцеси амазонок. Кінь, фиркаючи, піднявся на дибки.

– Я привіз вам наказ хана Батия! – крикнув глашатай. - Відчиніть ворота, і ми пройдемо через них на Київ! Пощадимо всіх, окрім амазонок! Віддайтеся на милість Короля Сонця, володаря всіх народів землі!

- Шановний! - крикнула у відповідь Зара. - Я бачу ваше військо, і воно мене не вражає! Ну, хто ви такі? Зборище кривоногих степових дикунів! Вас багато, але толку з вас мало! Мені нема про що з вами говорити, мечі моїх амазонок будуть розмовляти з вами!

- Ми даємо вам час на роздуми! До полудня! - прокричав глашатай, і поскакав назад, до своєї армії.

Нікатея підійшла до сестри.

- Як гадаєш, прорвуться вони сьогодні?

Зара знизала плечима:

- Якщо атакуватимуть так само вперто, як учора, то можливо. Але ти сама бачиш, в них зник запал. Вони зрозуміли, що так просто їм місто не взяти. Ми змусили їх задуматися. Вони побачили, як стріляють амазонки, і їх це тривожить. Вони панікують. Піду пораджуся з княжою дружиною.

      - Ну, що скажете на їх ультиматум? - запитала сотників Зара, спустившись із стіни.

Симеон, що стояв серед сотників, похитав головою.

- Для мене це щось новеньке. І я ще жодного разу не бачив стільки війська на полі бою, ми всі помремо.

- Ти, взагалі-то, і поле бою ніколи не бачив, - відповіла Зара. – Вони до нас з мечем прийшли, від меча вони й загинуть. Хіба можна звинувачувати меч за те, що він вбиває? За ним завжди стоїть чиясь рука, яка його тримає!

- А хто стоїть за тобою, принцеса амазонок? – роздратовано запитав епіскоп.

- Я тобі можу сказати, але ти все одно не повіриш, - відповіла Зара. – Я не знаю, яке у нас майбутнє, але, швидше за все, сьогодні на нас чекають великі неприємності. Але шляху назад немає. Що скажете на це, сотники?

– Буде проблема з лазаретом, – відповів Володимир. – Потрібно у всіх довколишніх хатах відвести місця для тапчанів, для прийому поранених захисників міста.

Зара ствердно кивнула і промовила:

      - Зберіться з духом і пам'ятайте, що ваша справа богоугодна. І не буде перебільшенням сказати, що майбутнє Русі знаходиться у ваших руках.

Пролунало схвальне бурмотіння. Дружинники не були боягузами, вони просто потребували мети та розуміння того, за що вони воюють.

А в цей час захисники міста розкладали на стіні жердини з гачками, щоб відштовхувати штурмові драбини. Ополченці піднімали нагору каміння і готували олію, для поливу схилу перед стіною. Настрій у всіх був похмурий та безрадісний. Люди мовчки перевіряли свою зброю, точили і без того гострі мечі, натирали обладунки та перевіряли стріли в колчанах.

      А на рівнині орда вишикувалася в шеренги, і застигла в очікуванні. Темне залізо, задрипані грязюкою коні, круглі щити, прикрашені яскравими орнаментами. Вони стояли з байдужим, і якимось відчужено-пустим виглядом.

Нікатея спостерігала за їх командиром, який гарцював по центру шеренги. Він був одягнений у червоний каптан і зелені штани. На голові шкіряний шолом, але кольчуги на ньому не було. Ось він обернувся і підняв руку, вітаючи ординців. Ті відповіли йому вдячним виттям та свистом. Час наближався до полудня.

За кілька хвилин, коли свист затих, він зробив рукою незрозумілий рух, і вперед вирвалося кілька сотень кіннотників, які поскакали до міста. Потім вони почали робити якісь хаотичні рухи на полі, намагаючись чи то залякати, чи то заплутати захисників.

Після цієї вистави перша шеренга рушила вперед, тримаючи перед собою величезні щити. Це були не звичайні круглі монгольські щити, а великі та прямокутні, що прикривали тіло від голови до п'ят. За ними йшли лучники, озброєні далекобійними довгими луками. Підійшовши до безпечної лінії, орда зупинилася та розступилася.