ГЛАВА 10

Увечері, наступного дня, пішов дощ. Він бив по стінах, стікав по соломі з дахів, дзюрчав між камінням на дорозі. Вітер свистів і ляскав дверима та віконницями.

Військова рада, яку епіскоп Симеон зібрав у своїй резиденції, виглядала так, наче битва з ордою вже відбулася. У Данила, який був сотником ополченців, ліва рука висіла на перев'язі. Обличчя другого сотника було вкрите синцями, запливле око тільки-но почало розплющуватися. Інші сотники, щоправда, виглядали більш войовничими, і не такими побитими. Нікатея з Зарою збоку спостерігали за ними, і тихо посміхалися про себе. Добре амазонки, на тренуваннях, надрали дупи цим самозакоханим князівським дружинникам. Але, як говорила їхня мати, цариця Людина: «Тяжко в навчанні, легко в бою».

Із прибуттям нових сотників в залі почалася тиснява. Під стелею плив дим від лучин, повсюди розносився сморід від спаленої смоли. А ще стояв насичений запах людей, які довго не знімали кольчуги, – запах поту та металу. Сотники поставили дубові лави так, щоб утворити щось подібне до круглого столу по центру кімнати, але без самого столу. Не всім вистачило місця, тому дехто юрмився біля стін, чекаючи, коли занесуть нові лави. Незабаром зайшли прислужники з лавами, і розставили їх попід стінами. Потім вони загасили лучини і запалили лампи на жиру. Вони теж коптили, але набагато менше, і не так смерділи. Тіні від ламп падали на дружинників, які сиділи на лавах і тихо розмовляли між собою, скоса поглядаючи на амазонок. 

Нікатея куталася у свою хутряну накидку, а Зара в кутку розмовляла із тисячним Ярославом. Вони ґрунтовно спілкувалися сьогодні вперше, хоча раніше бачилися не один раз. Ярослав був чистокровним русичем: зі світлим волоссям та синіми очима. Незважаючи на солідні роки, він зберіг стрункість фігури та ясність розуму. Його біле хвилясте волосся було перев'язане стрічкою, а задні локони падали на плечі. Вони спілкувалися між собою наче давні знайомі, і як міцні союзники.

Симеон увійшов до зали, і кинув на підлогу свій мокрий плащ.

- Що за погода така, не могла почекати до ранку, - голосно промовив він.

Потім, ніби згадавши про свій сан та обов'язки, прогримів:

- Господь благословенний! Славімо його!

Усі піднялися і вдарили поклони. Симеон зробив ритуальний жест, і по іменах привітав найбільш знатних присутніх. Тепер його обличчя виражало не нервозну тривогу, а благий задум. Адже він у переяславському князівстві був не тільки епіскопом, а й представником княжого роду. Тому як князя тут вже давно не було.

Симеон присів на лаву, поруч із Ярославом, запустив руку у волосся на голові, зачесавши його п’ятірнею. Потім промовив якось відсторонено:

– Ми не маємо права на помилку. Ви розумієте, орда біля наших воріт, і ми не маємо права на помилку.

Присутні мовчали. Зара задумливо перебирала величезне янтарне намисто, яке служило їй чотками.

- Не треба робити помилок, - повторив епіскоп. – Навіть незначна помилка може обійтися нам дуже дорого. На Волзі теж говорили: "Орда далі не пройде". Але ж вона пройшла. Повторюю, не треба повторювати помилок, які зробили новгородці та суздальці.

По віконницях знову забарабанили краплі дощу, завив вітер. Зара підвела голову і кивнула сестрі. Та кивнула у відповідь. Вони обидві почули каркання вороння. Не до добра це було…

- Не порівнюй нас із суздальцями, – промовив Ярослав. – Таким порівнянням ти принижуєш нас. Суздальці ніколи не вміли воювати, вони завжди відступали. А ми вже не раз показували половцям, що означає битися з переяславцями.

- Гей, може вистачить! – крикнув крайній сотник. - Не займайтеся пустою балаканинею. Теж мені знайшли про кого говорити!

- Ти нічого в масштабах не розумієш, – обурено відповів йому Ярослав.

- В масштабах, можливо, і не розумію, згоден. Але як по кумполу врізати, цілком розумію, - відповів йому молодий сотник.

Симеон глянув на нього підозріло і запитав:

- Як кличуть тебе?

- Володимиром.

- Чийого роду будеш?

– Парасюків.

Симеон відвернувся від нього, і звернувся до Ярослава:

- Наше слабке місце, це міст перед центральними воротами. Там потрібен добрий загін, десь сотня воїнів. Там має бути глуха стіна для ординців

- Я згоден з тобою, - озвався Ярослав. – Але хтось має їх очолити. Той, хто звик брати на себе керівництво, і щоб люди йому довіряли.

Протягом хвилини ніхто не промовив жодного слова. Йшлося про вибір смертника. Всі розуміли, що живим звідти ніхто не повернеться, а такої ціни ніхто платити не хотів.

Ярослав свердлив очима сотників і чекав, коли заговорить божевільний. Але першим заговорив Симеон.

- Ей ти, що б'єш по кумполу, з роду Парасюків! Ти мене чуєш?

- Чую, преподобний!

      - Триматимеш міст перед південними воротами, Володимире. Ти мене зрозумів? Зі своєю сотнею!

- Зрозумів, ясна річ, - відповів сотник. - Зі своєю сотнею триматиму міст і центральні ворота.