***

Вже ближче до виходу, перед підйомом, Нікатея впіймала себе на цікавій думці. Ще на самому початку, варто було їй побачити ці малюнки і барельєфи на стінах, вона на рівні підсвідомості зрозуміла, що ці недвозначні зображення зберігали страшну таємницю. Але Нікатея не мала жодних сумнівів в тому, що за істоти збудували цей підземний храм, бо вона це бачила в своєму минулому житті.

Коли вдалині з'явився отвір від люка, принцеса раптом зупинилася. Точніше, її щось зупинило. Вона скомандувала, щоб дівчата піднімалися нагору, а сама повернула в лівий отвір, за яким була кімната. Цей зал був досить просторий, і в його дальньому кутку вона роздивилася вузький арочний прохід. Підійшовши до нього, Нікатея відчула пекучу тривогу, але опанувавши страх, почала обережно оглядатися. Смолоскип горів слабо, і були помітні лише загальні контури предметів. Задихаючись від пилу, і відчуваючи на обличчі липке павутиння, Нікатея пройшла крізь арку і опинилася в іншій кімнаті. Там, у кутку, вона виявила напівзгнилий стіл і високі, під стелю, стелажі. Вони були обставлені старовинними фоліантами, підтороченими жучками, і зі сторінками, що розпадалися. Вона взяла в руки перший напівзотлілий том, чиї сторінки були заповнені абсолютно незрозумілими ієрогліфами. Але швидко відкинула його убік, бо почала задихатися від піднятого пилу, який всюди лежав щільним шаром. Нікатея відійшла назад. Коли її очі звикли до тьмяного освітлення, вона побачила химерні барельєфи на лівій стіні. Відвівши від них погляд, Нікатея одразу помітила купку праху, в дальньому кутку, прямо між стелажами. Вона не могла зрозуміти, чому ця купка праху привернула її увагу. Але від неї виходив якийсь таємний сигнал, спрямований прямо в її підсвідомість. Нікатея пішла вперед, розсовуючи павутину, що звисала повсюди. І в міру наближення до купки праху, їй все виразніше відкривався похмурий зміст цієї знахідки. Змахнувши верхній шар пилу, при світлі смолоскипа Нікатея побачила таємницю, і мало не задихнулася від припливу змішаних почуттів. Насправді це був людський скелет, який, мабуть, пролежав тут досить довго. Одяг на ньому зотлів, тільки поблизу валялися якісь металеві застібки, гудзики та дві підкови. Поруч зі скелетом лежала книга в потрісканій шкіряній палітурці. Принцеса знала такі літери, тому прочитала напис зверху: «Закон Єдиного». Ці слова ні про що їй не говорили, і тому вона вирішила роздивитися книгу пізніше. Нікатея ще раз подивилася на скелет, і сховала книгу між кольчугою та шкіряною сорочкою. Потім нахилилася до білих кісток і помітила, що вони були досить дивними. Деякі були сильно роздроблені, інші на кінцях були розплавлені. Деякі виявився дивно-жовтого кольору, з виразними ознаками обпаленості. Обпаленими були також і шматки одягу. Що з усім цим сталося, Нікатея не могла навіть уявити. Вона відчула, що це похмуре місце починало погано впливати на неї, і вона вирішила якнайшвидше покинути цей підвал. Тим більше, що смолоскип почав догоряти, і її вже зачекалися нагорі.

- Я би багато віддала, щоб дізнатися, хто вони такі, і звідки взялися, - сказала Ільга, коли Нікатея піднялася нагору.

- Ти про кого зараз говориш? – здивовано перепитала Нікатея.

- Як про кого, про монголів, звичайно, - відповіла Ільга.

- Для мене неважливо, хто вони такі, - відповіла на її слова Нікатея, посміхнувшись до неї. – Мене цікавлять їхні подальші плани. Нам потрібен полонений, і бажано добре обізнаний у їхніх планах. Може організуєш?

Ільга здивовано подивилася на Нікатею.

- Не повірю, що вони настільки дурні, що викладуть нам все, що мають зробити.

- А що ти будеш робити далі, якщо не знаєш їхніх планів? - запитала в неї Нікатея.

- Покладатись більше на власну інтуїцію, ніж на слова якогось полоненого монгола, - відповіла Ільга. - Але я впевнена: яке б рішення ти не ухвалила, воно буде правильним. Хочеш полоненого, буде тобі полонений.

Настала мовчазна пауза, і тут одразу ж у дверях церкви з'явилася Руслана.

- Нікатея, у цьому селі немає жодної живої душі, - з порога доповіла вона. - Здається мені, що тікали вони, наче трепетні лані від шалених псів. Вся домашня худоба зникла, жодного воза я не побачила. У половині будинків все обдерто до половиць. І навіщо тільки їм, в невідому дорогу, весь той мотлох? Швидше за все, вони вже повикидали на узбіччя те все, зі своїх клятих возів!

Нікатея піднялася на весь свій зріст, і промовила якось тривожно:

– Часу в нас обмаль. Я відчуваю… щось… Давайте по конях, і тікаємо звідси.

- Ну, поїхали, так поїхали, - кивнула Руслана, і першою вийшла з церкви.

Коли вони виїхали за це монументальне село, Нікатея почала пильно вдивлятися у далекі пагорби, які ніби вицвіли на сонці. Цієї миті її голова почала поморочитися, ніби якась порожнеча заполонила її розум. Не хотілося вже більше дивитися на цей обезкровлений край, що огортався в кокон порожнечі.

Невдовзі вони перетнули почорнілу та вигорілу ділянку поля, де обпалений грунт хрумтів під копитами коней. Смуги вигорілої трави, різних розмірів та напрямків, накладалися одна на одну, в якихось смертоносних візерунках. У цього поля був такий вигляд, ніби по ньому хтось прокреслив смуги величезним вогняним пензлем. Місцевість довкола лежала мертва, хоча по краях поля молода трава встеляла землю зеленим килимом, і дерева стояли в листяному вбранні. У цього поля був вигляд, який набуває вигорілий на сонці одяг. Не було в окрузі ані птахів, ані звірів. Нічого не було чутно, і не видно. Ніщо не шаруділо в траві, не сиділо на гілках дерев. Ні бджіл, ні метеликів, - взагалі нічого не було.