ГЛАВА 9

Дванадцять амазонок виїхали вранці з Переяслава, коли небо вже прояснилося і пташки завели свої трелі. Всі були відпочившими та бадьорими, готові до будь-яких перипетій долі-лиходійки. І навіть Нікатея гляділася непогано, хоча за всю ніч очей майже не зімкнула. Слідом за нею їхали Руслана, Ільга та Марія. За цією четвіркою їхали ще вісім амазонок, спеціально відібраних Зарою, і які були кращі з найкращих.

До обіду вони проїжджали повз невеликі хутора, і скрізь натикалися на опущені долу обличчя селян, що стояли біля своїх хат. Розмірами ці хутора були невеликі, і в них ніколи не було більше дюжини хатин. Будучи насторожі, амазонки уважно вдивлялися у двори, шукаючи сліди присутності інших людей, окрім селян. Але вони бачили тільки виснажені і залякані обличчя, які сподівалися лише на диво порятунку від кровожерливої орди, що насувалася.

Ближче до обіду тепла погода перейшла в денну спеку, і загін Нікатеї виглядав уже не так бадьоро, як зранку. Сонце відбивало свої промені прямо на їх кольчуги, і амазонкам треба було вибирати, - зняти кольчуги, або засмажитись під ними. За кожним кущем на них чатувала небезпека, і було би дурістю знімати захист. При в'їзді в чергову лісопосадку Нікатея озирнулася довкола. Якщо буде засідка, то тут для неї найкраще місце. Амазонки тримали зброю напоготові, озираючись на всі боки, - чи не блисне в повітрі пущена стріла. Усі їхали мовчки, розуміючи одна одну без зайвих слів.

Жодних ознак ворожих військ в окрузі не спостерігалося. Але незабаром безперервним потоком пішли біженці, приносячи вістки про монгольські набіги, пожежі, голод та інші жахіття війни. І кількість біженців зростала з кожною годиною. Незабаром їх стало так багато, що амазонки вирішили з'їхати з головного тракту на другорядну дорогу, яка трохи подовжувала їхній шлях, але була більш безпечною.

Коли вони в’їхали в ліс, то одразу зрозуміли, що за ними хтось стежить. Нікатея злізла з коня і пішла у бік густих чагарників, що росли на узбіччі дороги. Руслана пішла за нею. За чагарниками стояла група людей, озброєних мечами та сокирами. Ні шоломів, ні кольчуг у них не було, а тільки деякі за спинами мали щити. Їх було близько двадцяти, і вони не виглядали войовничими. За ними віддалік товпилися жінки з дітьми, збившись докупи. Нікатея оцінила те, як вони трималися. "Це прості селяни, - визначила вона". Жоден із них не виділявся багатим одягом, чи іншими прикметами влади.

Вперед вийшов високий сивобородий воїн, чиє лідерство безпомилково вгадувалося в його статі: пряма спина, широкі плечі, ні тіні сутулості землероба, що ходить за плугом або гне спину, з серпом або сапою в руці. На його обличчі запеклася кров, а одяг був у багнюці. Зі зброї у нього був тільки довгий спис у правій руці.

Нікатея озирнулася, намагаючись оцінити ситуацію. Але сивобородий перевернув спис і загнав його в землю, ніби привертаючи увагу. Потім він заговорив:

- Те, що ви не монголи, я бачу. Я так розумію, що ви ті баби з Переяслава, які звуться амазонками.

- Правильно розумієш, - сказала Нікатея. - А як ти звешся? І хто всі ці люди?

- Мене звуть Добриня, я сотник з Новгорода, а це мої люди. А ті баби з дітьми, то вони біженці.

- Звідки біженці, від кого тікають? – вдавано запитала Руслана, впізнавши в них своїх старих знайомих.

- Важко сказати, – відповів Добриня. – Діти нічого не знають, а баби небалакучі. Уникають нас, невідомо чому, капризують. Вилаєшся при них, або гази пустиш, так червоні стають, наче буряки. Але це таке. Зустрічали ми ще групи, які із заходу йшли, які через Дніпро переправилися.

- А там що, хтось на правому березі б'ється? – здивовано запитала Руслана.

- Загадка, - відповів Добриня. – Може половці до когось примкнули, а може ще якесь військо.

- І що ж за військо, як ти гадаєш? – випитувала Руслана.

- Поняття не маю, - почухав за вухом Добриня. - Тут скрізь якісь озброєні люди мотаються. Ми їх не питаємо, бо ховаємося по кущах. Тут руси вбивають русів. Серед орди багато руських воїнів, які грабують і вбивають ще гірше монгол та китайців.

Амазонки здивовано переглянулися між собою, і Нікатея дала сигнал їхати далі.

Руслана під'їхала до Добрині.

- Ти мене пам'ятаєш, сотнику? - запитала вона. – Ми зустрічалися кілька днів тому. Але ви недалеко просунулися на своєму шляху. Ви що, по колу ходите? Так орда вас скоро наздожене.

- Я тебе пам'ятаю, войовниця, - відповів Добриня. – Тільки не можу я покинути цих жінок, не по-руські це буде. От і гальмують вони мене.

- Ідіть цією дорогою, і нікуди не звертайте, - вже від'їжджаючи крикнула Руслана Добрині. – Ця дорога приведе вас до Переяслава.

Амазонки почали продиратися крізь густий ліс, насторожено поглядаючи довкола. Руслана часом скидала каптур з голови і втягувала носом повітря, намагаючись щось почути, чи вловити якісь запахи. Але вона нічого не виявляла.

Коли ліс закінчився, амазонки вперлися в невелике село, яке стояло на узліссі. Від господарів крайньої хати вони дізналися, що це село називалося Вергуновим Млином. Про монголів вони знали мало, та й почуте від них викликало більше запитань, ніж давало відповідей. Сюди заїжджав лише невеликий монгольський роз'їзд, який швидко поскакав, встигнувши зарубати кількох чоловіків. Селяни щось белькотіли, а потім разом замовкали і косились у бік лісу, злякано при цьому озираючись. У них піджилки тремтіли від страху, що орда знову може нагрянути до них. Нікатея зрозуміла, що погрози, залишені монголами перед тим, як піти, холодом пробирали жителів села. Про те, що тут трапилося, говорити вони не хотіли. Хоча свіжі могили, біля лісу, пояснювали багато чого. У сивої старенької жінки Руслана дізналася, що село майже обезлюдніло. Деякі втекли до Переяслава, інші вирушили до Чернігова. Присутні теж збиралися покинути рідні місця, і скоро тут залишаться лише ті, що біля лісу. Ті, що у могилах…