ГЛАВА 8

      Всі події останніх днів були нічим іншим, як провісником війни, що наближалася. У повітрі вже смерділо ордою, - димом, смаженим м'ясом, кінським потом та гноєм. Війна насувалася на Переяслав семимильними кроками, і всі ретельно готувалися до неї.

Цієї ночі нагрянула перша весняна гроза над Переяславом, і під цей шум Нікатея вийшла перевірити вартових на стіні. Вона прокинулася від гуркоту грому, тільки-но заснула, і більше заснути вже не могла. І тому вирішила прогулятися стіною, а заразом і поспілкуватися з амазонками.

Грім сердито гуркотів над головою, а криві зигзаги блискавок креслили нічне небо, освітлюючи місто. Лютий вітер, з пронизливим завиванням, носився вздовж стіни. Дощ, що обвалився зверху, різко забарабанив по землі, зашумів по дахах та віконних шибках, які були з бичачих міхурів. Нікатея зупинилася біля сторожової вежі у воріт, намагаючись сховатися під її вузьким навісом. Її накидка промокла наскрізь, і вода, капаючи з волосся на плечі, затікала за срібну кольчугу. Нікатея раз за разом поглядала через частокіл на південь, чекаючи, коли блискавка освітить рівнину перед містом. Після чергового спалаху вона переконалася, що там все тихо та спокійно. Тільки було трохи страшнувато стояти тут у металевій кольчузі, бути мішенню для стріляючих блискавок.

Раптом сильний вітер, що налетів, швидко розігнав зливу, відігнав грозу кудись на схід, за поцяткований блискавками обрій. Коли дощ зовсім стих, Нікатея підійшла до ближньої амазонки, яка сторожувала на стіні. Їй захотілося з кимось поспілкуватися.

- Заснути не можу, - просто сказала їй Нікатея.

- Комета проклята, - амазонка пройшлася поглядом по небу. - Зараз не видно, але незабаром знову з'явиться. Вже набридли ці розмови про неї, всякі догадки та домисли. Світ наповнився дурнями.

- Але ж дурні вмирають, - відповіла принцеса.

- Так, вмирають, - сказала дівчина. - Але не всі, більшість лишається.

- Може, ти й маєш рацію, - промовила Нікатея. – Навіть я останнім часом думаю: що ж я тут, дурепа, роблю серед цих дурнів?

Амазонка пирснула зо сміху, а потім тицьнула пальцем в небо.

- Он вона. Видовище ще те, да?

- Гарно, - відповіла Нікатея.

- Не те слово, приголомшливо. Поганий знак для всіх нас, на порозі війни.

      - Знаєш ти чи ні, - звернулася принцеса до амазонки, - але немає нічого гіршого для воїна, ніж очікування перед боєм. А тобі вже доводилося воювати?

- Ні, ще не доводилося, - відповіла дівчина.

Нікатея подивилася їй у вічі:

– Це не так страшно, як тобі здається, варто просто вірити, що в смерті немає нічого страшного.

- Але мені ще хочеться пожити, - відповіла дівчина. - Не хочеться вмирати молодою, і іноді від цього страшно.

- Я тебе розумію, - сказала Нікатея. – Важко вимагати від людини звільнення від страхів. Страхи виконують у житті дуже важливу роль запобіжника. Людина, позбавлена страху, стає вразливою.

- Але є багато речей, які не викликають в мене страху, - сказала амазонка. - Виходить, що я неправильна.

- Я говорю тобі про страхи в підсвідомості, - спокійно відповіла Нікатея. – Як тобі пояснити. Ти бачила вдень, біля лісу, на полі, розвішані ганчірки?

- Так, це опудала для розлякування ворон, - відповіла амазонка.

- Так, але ворона, коли переможе свій страх, сяде на нього. Вона поборе свій страх. Але варто вітру поворухнути лахміттям, і птах одразу злетить. Ти згідна?

- Да. Поведінка ворони, це боротьба за існування, вона боїться померти. Все просто, інстинкт самозбереження.

- Все правильно, - з посмішкою промовила Нікатея. - Все своє життя людина намагається вижити. Але ти можеш уціліти в бою, але потім підчепити чуму, або щось інше тебе доконає. Тебе можуть вбити розбійники, ти можеш невдало впасти з коня. Так чи інакше, але ти все одно помреш. Як казала одна мудра жінка: «Людина від чогось має померти». Усі ми смертні. Ну, майже всі…

Вітер вив, волав і біснувався біля стіни. Раптом щось важке та велике вдарилося об дубові ворота, і відскочило геть. Мертва тиша, яка настала після цього, налякала більше, ніж цей загадковий звук. Нікатея щільніше закуталася в накидку, слухаючи та заглядаючи у темряву. Тільки зараз, крізь цю темряву, вона помітила, що великі ділянки лісу біля стін були вирубані, щоб позбавити нападників лісового укриття. Ліворуч стіна закінчувалася круглою вежею, що виступала вперед, і була саме на розі монастиря. З неї амазонки могли тримати під прицілом значну частину рівнини, вздовж фортечної стіни. За правою вежею місцевість йшла під ухил, туди, де гнав свої каламутні води Дніпро.

Амазонка підійшла до Нікатеї, і тихо промовила:

- Я не люблю стояти тут у варті, над цими могилами. Часом у мене виникає якесь погане передчуття.

- Про які могили ти говориш? – здивовано запитала Нікатея.

У відповідь дівчина вказала на пагорб біля лісу, який було видно в місячному світлі.

- Даже звідси видно те кільце з каміння, навколо якого насипані кургани-могили воїнів, що загинули в битвах, - як з печенігами, так і зі своїми одноплемінниками.