ГЛАВА 7

Коли рано-вранці Руслана заїжджала на перекидний міст, біля південних воріт Переяслава, то її жеребець фиркав та хрипів, вудила були в піні, а круп весь в милі. Дівчина ледве трималася в сідлі, конвульсивно погойдуючись після тривалого галопу. Від дикої втоми вона сприймала цей світ вже на межі підсвідомості. «Наступає новий світанок, - подумала Руслана, - скоро буде новий день».

Заїжджаючи на ринкову площу, Руслана була здивована тим, що в таку рань там вже юрмилося не менше тисячі людей, що зібралися з навколишніх сіл. Дехто прийшов з дружинами та дітьми, а більшість була при обладунках та зброї. Всі вільні люди Переяславського князівства, скликані гінцями епіскопа Симеона, юрмилися зараз на площі. Бо всі вільні люди князівства, за відмову підкорятися законному заклику взятися за зброю, могли позбутися всього на світі, - і права користуватися князівськими землями, і права на громадський наділ, і права на ремесло. Саме з цієї причини вони були особисто присутніми на віче, де створювалося ополчення.

На краю площі Руслана помітила двох принцес, які на голову височіли над рештою натовпу. Всі розступалися перед її жеребцем, коли вона під'їжджала до них. Праворуч від Зари епіскоп Симеон енергійно жестикулював руками, щось розказуючи настоятельці.

Під'їхавши до них, Руслана повільно сповзла з жеребця, погано відчуваючи онімілі ноги. Хтось одразу ж підхопив коня під вуздечки і відвів убік. Дівчина почала розминати ноги, доки епіскоп розпинався перед амазонками.

- Мої люди розпитали безліч селян, які вже зустріли це військо, - говорив Симеон. – Вони кажуть, що ведуть тумени три великі воїни, і йдуть вони під великими прапорами, а на прапорах – чорний степовий вовк.

Тисячний Ярослав, який нависав позаду над епіскопом, накручуючи на палець довгий вус, почервонів від безсилої злості.

- І де вони розбили свій табір? - запитав він.

- На луках, біля третього порога Дніпра, — відповів Симеон. – Так селяни кажуть.

- А що робити будемо? – не вгамовувся тисячний.

- Три дні тому я наказав усім вільним людям князівства, здатним тримати зброю, з'явитися для збору до Переяслава, – відповів епіскоп. – Усім, кому від п'ятнадцяти до сорока.

- І скільки має зібратися ратників? - запитала його Зара.

- Близько трьох тисяч. Це тих, котрі хоч раз тримали зброю. Ну і в місті наберемо близько двох тисяч дружинників, разом з відставними.

- А скільки у хана Батия? - запитала Нікатея, звертаючись незрозуміло до кого.

– Три тумени, це тридцять тисяч, – відповіла за епіскопа Руслана. – І всі вони добре навчені воїни, як м'ясники на скотарні.

Настала тиша. Усі ламали голови над почутими цифрами.

- Ми не можемо битися з ними, - після деякої паузи рішуче промовив епіскоп. – Ми спробуємо відкупитись даниною.

- Симеон, - Зара пильно подивилася в очі епіскопу. - Ніколи більше при мені не повторюй цих слів. Відкуплятися будеш від дівок, на свято весняного рівнодення. Від орди неможливо відкупитися. Ти мене зрозумів?

Симеон глянув на її кам'яне обличчя, і відповів жалібно:

- Тоді я знімаю з себе відповідальність.

Зара подивилася на сестру, і з іскорок у її золотистих очах зрозуміла, що все йде за планом.

- Ти цифру не переплутала? - обернулася Зара до Руслани. – Ти не помилилася?

Новина й справді була така, що вірити в неї не хотілося.

- Можеш не сумніватися, - відповіла розвідниця. - Десь так, хоча я їх по головах не рахувала. І всі вони кінні. Я хотіла обійти їх, і оцінити все військо, але їм кінця не видно. Повзуть вони повільно, наче тиха річка. І худобу за собою женуть, кіз та овець. Навіть воли є, які тягнуть вози зі шкурами, м'ясними тушами і бочками з олією. Та чого вони тільки не тягнуть. Їхні запасні коні так навантажені, що аж хребти ломляться.

- І вони йдуть уздовж Дніпра? – запитав Ярослав.

- Так, я про це й говорю. А де ж їм тисячі коней напувати?

- Щодо тактики можеш щось сказати? - запитала Зара.

- У них немає прикриття з флангів, вони не висилають на всі боки нормальних дозорів. Рухаються щільною, згуртованою групою, - потужним натиском і раптовістю придушують будь-який опір. Коли на їхньому шляху трапляється село, то основна колона притримує коней на строк, не більший для справлення малої потреби. У цей час найшвидші воїни розсипаються по окрузі, прикриваючи тили та фланги, щоб перекрити дорогу втікачам. Після цього передовий загін іде в атаку. У них дуже простий наказ: вбивати всіх, хто зустрічається на дорозі, вбивати чоловіків, жінок, дітей, і навіть немовлят, що сплять у колисках. Вбивати на місці, не зупиняючись, не витрачаючи часу на розмови зі своїми жертвами, не намагаючись розважитись. Здобичі не брати. І останній наказ, під страхом смерті, – жодних пожеж там, де немає опору.

Руслана важко зітхнула і додала:

- Орда хана Батия, через мирні села, прорубує просіку смерті на Київ. І ця просіка проходить через Переяслав. Жодної живої душі вони не залишають за собою. Там, де вони проходять, світ розлітається вщент. Непохованих мертвих там більше, ніж живих, і ці живі рятуються втечею в пошуках притулку. Скрізь кров та попіл, попіл та кров. Це я про слова епіскопа: «відкупитись даниною». Можу підтвердити слова Зари, що навіть за великого бажання відкупитися не вийде.