***

Руслана сиділа в кущах на пагорбі, добре замаскована у ялівцю, і мовчки спостерігала за боєм, не боячись, що її помітять. Навколо вже добряче стемніло, а кінця бою не було видно. За ці кілька днів Руслана сильно втомилася, бо майже не спала. І ця монотонність бою внизу, і її смертельна втома, зробили свою справу. Дівчина заснула, і дуже крепко заснула.

Коли Руслана прокинулася, то на сході вже загорялася ранкова зоря. До неї долинули крики внизу, що глухо обривалися. Вона видерлася з кущів і глянула на село внизу. Села вже не було.

По рівнині, через дамбу, а потім через спалене село, пересувалася багатотисячна кінна колона. Наче гігантська металева змія, звиваючись та поблискуючи латами в ранкових сонячних променях, армія хана Батия рухалася на Київ. Попереду йшла легка кіннота, все спорядження якої складалося із шоломів, обтягнутих шкірою, грубих шкіряних жилетів та кривих шаблюк. За ними слідували лучники, теж посаджені в сідло, як і вся армія. За лучниками йшла важка кавалерія. Кожен її вершник, з ніг до голови, був захищений дерев'яними щитками, обтягнутими товстою шкірою. У важких кіннотників були великі прямокутні щити, довгі мечі та списи. Ця ординська колона зайняла всю територію до горизонту, і розтягнулася на багато кілометрів. Руслана спробувала визначити чисельність військ, і за її прикидками тут було не менше двадцяти тисяч воїнів, тобто не менше двох туменів. Орда рухалася повільно, обтяжена худобою, рабами та харчами. Орда задихалася під вантажем награбованого скарбу. Руслана визначила відсутність дисципліни в їхніх лавах, що робило військо вразливим. Вздовж колони носилися воїни, щоб надати руху хоч якусь видимість порядку. Ці вершники були озброєні кривими шаблями, піками та круглими щитами, пристебнутими до лівої руки. «Незабаром буде знатна битва, – подумала Руслана, оцінивши цих воїнів. – Важко нам буде вистояти проти такої силіщи».

Руслана поспіхом спустилася з пагорба до лісу. Жеребець був на місці, відпочивший і готовий до дороги. «Цікаво, чому сюди ще не навідався монгольський роз'їзд? – подумала вона». Руслана була знайома з метафізикою, від вчителя-тамплієра, але вже забула, що думка матеріальна. І в цю мить, зовсім поруч, вона почула глухий стукіт копит.

Руслана завмерла в очікуванні, не зводячи очей зі стежки внизу. В тиші лісу, окрім стукоту копит, тільки одинока ворона каркала на сосні. Наближалися вершники, яких вона вже помітила. По вузькій стежці шкутильгали два коня: мабуть бідні тваринки давно не їли досхочу, і тому трусили абияк, ставлячи ноги куди попало. Передній вершник з прокльонами смикав за уздечку, перед кожною вибоїною і кожним коренем, що стирчав із землі. Схоже, що це був дозорний роз'їзд. Вигляд у них був не менш занедбаний, ніж у коней, – такий самий дикий та розгнузданий. Одягнені вони були в якусь латану військову форму, а у другого на рукаві навіть виднівся напіввідірваний шеврон, якогось новгородського полку. Той, що їхав позаду, погано тримався у сідлі: він, мабуть, перепив кумису, і ні на що не звертав уваги. Зате передній їхав весь насторожі, крутячи головою по сторонах, - як собака, що винюхує слід. Він тримав напоготові лука, а в шкіряних рваних ножнах на стегні виблискувала крива шаблюка, більше схожа на величезний ніж.

Монголоїди проїхали внизу, просто під Русланою. Тільки чорна ворона, розгойдуючись на дереві, каркала на всю околицю. Раптом той, що тримав лука, сказав щось, через плече, своєму напарнику. Потім, оголивши в посмішці ряд кривих зубів, підняв лук, натягнув тятиву, і стріла полетіла вгору, в соснову крону. Постріл був точним, і пронизана ворона з криком упала під дерево, забила крилами і принишкла. Вона впала за два кроки від Руслани. Тепер стрілець, звичайно, піде за стрілою. Вже було чутно, як тріщить підлісок під грудьми його коня. Руслана підбігла, схватила ворону з стрілою, і жбурнула її на стежку, під ноги коня, що наближався. Вона не бачила точно, куди впала ворона, і не була впевнена, що він знайде її і поверне назад. За кілька стрибків вона вже була біля свого жеребця, і приготувала лук. Але жеребець з переляку заходив на місці, з тріском ламаючи копитами сухе суччя та траву. Внизу почувся шум, брязкіт кінної збруї. Один із них щось крикнув іншому, і пролунав металевий шелест оголених шабель. За мить Руслана була в сідлі, і висмикнула меч. Але тут її жеребець злякано смикнувся, став дибки. І в цю мить праворуч, з кущів, з-під самого носа вискочило щось величезне і промчало повз неї, прямо на ординців. Це була руда олениха, що ховалась у кущах. Плавно, як привид, вона пронеслася між кущів, і кинулася вниз схилом, прямо на стежку перед монголами.

Пролунали крики, свист батогів і тупіт копит. Монголи пустили своїх коней за оленихою. Руслана зіскочила на землю, і прив’язала коня до дерева. Тільки потім перевела подих. Регот, гикання і тріск кущів ехом прокотилися лісом, і стихли в далекій глушині. Почекавши ще трохи, Руслана застрибнула на жеребця, і направилася в бік Переяслава.

      Руслана зрозуміла, що орда трималася ближче до Дніпра, також прямуючи до Переяслава. Можна було їх безпечно уникнути, зробивши невелике півколо, але вона вирішила проїхатися трохи ближче, біля їхньої основної колони. Було небезпечно, але потрібно було дорозвідати ситуацію, і ще їй дуже хотілося полоскотати собі нерви.

Незабаром знову почав мрячити дощ, небо потемніло і затяглося свинцевими хмарами. Мрячило дрібно, але рівно та докучливо. Руслана їхала мокра, замерзла, згорбившись у сідлі. Вона дотримувалась лісових стежок, прослизала вздовж вирубок, обережно перетинала тракти. Чуючи стукіт копит кінноти, що проходила по дорозі, вона тут же заглиблювалася в ліс. Широкою дугою оминала гуркіт боїв. Проїжджала повз палаючі села, повз тліючі згарища, повз хутора, від яких залишилися тільки чорні квадрати вигорілої землі. Зганяла в'ялі зграї ворон, що вже віджерлися трупами. Осторонь основного тракту зустрічала групи людей, що тікали від війни. На її запитання вони відповідали лише зляканими, нічого не розуміючими поглядами. Руслана їхала поряд з ордою, - чи то в диму, чи то в тумані. Якось на краю лісу вона спостерігала цікаве видовище. На галявині, в оточенні возів, сиділи і стояли монголи, - навколо невеликого багаття. По всьому табору були розкидані похідні мішки, невеликі пакунки та різний мотлох. Далі, за возами, паслися низькорослі коні. Поруч з ними Руслана помітила те, що змусило її здригнутися: то були дві палі, з насадженими на них головами руських дружинників, в гостроверхих шоломах. Приборкавши емоції, вона поїхала далі.