ГЛАВА 6

Наступного ранку Руслана вже летіла на південь, наче божевільна. Вона скакала, уздовж лінії Дніпра, вже декілька довгих нервових годин. Руслана гнала галопом, а селяни на її шляху розпрямляли згорблені спини, дивилися їй услід, не розуміючи, - це людина несеться, чи привид.

Вона виїхала на світанку, і гнала свого жеребця не зупиняючись. І тому, вже десь надвечір, вона відчувала кожен ниючий м'яз свого тіла. Вона втомилася від цієї гонки, і тому перевела коня на крок.

День був чудовий, і закінчувався він так само, як і починався. Стояла весняна погода, по небу пливли пухнасті, як ягнята, хмари. Обличчя зігрівало сонячне проміння, і на душі було легко та спокійно. Заглибившись в ліс, Руслана насолоджувалася теплим вітерцем, стрекотанням коників та щебетанням птахів. Вона втомилася фізично та морально, бо для неї це не було прогулянкою, і вона це усвідомлювала. Як і те, що їхати ще доведеться всю ніч.

      Під ранок Руслана вирішила трохи відпочити під старим дубом, тому що сили її закінчувалися. І вже за дві години вона знову їхала густим лісом, що стелився вздовж лінії Дніпра. Ліс здавався вимерлим, жодних ознак тварин та людей. Не було навіть на кого пополювати, хоча голод їй поки не загрожував.

     Так вона проїхала два дні.

Ближче до обіду чергового дня вона взяла праворуч, щоб під'їхати до Дніпра, бо треба було напоїти жеребця та й самій освіжитися. І незабаром перед нею з'явилася гладь Дніпра, яка зачарувала і поринула її в якийсь інший світ. Кришталево чиста вода річки внизу переливалася м'якою дугою через пороги, потім галасливим і спіненим каскадом розпадалася між чорним гранітним камінням, ламалася і зникала в білій вируючій купелі. За порогом розливалися великі плеса, такі прозорі, що видно було кожен камінчик у різнокольоровій мозаїці дна, кожну травинку на дні. Берег покривав килим плюща та горицвіту, який сріблився на полуденному сонці. Величезна форель спробувала перестрибнути щабель водоспаду, і якусь мить висіла в повітрі, тремтячи плавцями та хвостом. Потім важко плюхнулася назад, у пінний киплячий вир.

- Да, - зітхнула Руслана, - це чудово.

Напоївши коня та ополоснувшись, Руслана продовжила свій шлях. Але не встигла вона хоч трохи від'їхати від річки, як небо потемніло на півдні, його перекреслила величезна блискавка і пролунав гуркіт далекого грому. Жеребець захитав головою і почав танцювати на місці, намагаючись виплюнути вудила. Руслана натягла поводи, через що жеребець позадкував назад, пританцьовуючи по каменях.

- Ну ти, чортів танцюрист, - вилаялася дівчина, вдаривши його по боках. – Провалитися мені на цьому місці, якщо не обміняю тебе в Переяславі на осла.

Злива наздогнала її вже біля лісу. Спочатку піднявся сильний вітер, ураганним поривом зриваючи накидку з Руслани, б’ючи по обличчю листям і дрібними гілками, зірваними з дерев та кущів. Коли вітер раптово вщух, вона побачила стіну дощу, що рухалася на неї. Перш ніж заскочити в ліс, краєм ока вона помітила, як поверхня Дніпра закипіла і побіліла, наче хтось з неба кинув у річку мільйон камінців.

Вже в лісі вона сховалася під кронами дерев, які утворили над головою щільний дах, хоча і дирявий, без зелені. Вийшов не той дах, який міг би захистити від цієї зливи, і тому Руслана добряче намокла, навіть під плащем із капюшоном. Темрява в лісі озарялася сполохами блискавок, іноді гуркотіло, - протяжно та гулко. Жеребець лякався, фиркав і топтався на місці. Через якийсь час дощ помітно ослаб, лісом пройшов вітерець і гуркіт грому припинився. Руслана заскочила на жеребця і обережно виїхала на стежку, що бігла через густі кущі, і почала заглиблюватися в ліс.

До вечора жеребець вже важко пересувався по зарослих стежках, а користуватися трактом Руслана не наважувалася, - у повітрі стояв далекий гул орди, що рухалася, і глухий тупіт кінських копит. На півдні небо було темне від пожеж, їдкий дим щипав очі, вичавлюючи сльози.

Незабаром ліс, перемішаний чагарником, скінчився. За лісом Руслана зупинила коня, не доїжджаючи до гребеня високого пагорба. До його вершини вона дісталася повзком, і від того, що побачила внизу, в неї дух перехопило.   Внизу лежало село, перед яким текла невеличка річка. Посеред річки була насипана дамба. За річкою, по полю, гарцював передовий загін монголо-тартарської кінноти, намагаючись прорватися через цю дамбу.

Вже більше години Руслана спостерігала цей бій за село, кінця якого не було видно. Селяни на дамбі, що оборонялися за барикадою, складеної із возів, відбили вже три атаки монгольської кінноти. Ширина дамби не дозволяла монголам організувати фронтальний тиск, а обороняючим була можливість ущільнити оборону. В результаті хвиля кінноти раз-за-разом розбивалася об барикаду, звідки розлючені ополченці обсипали щільні ряди монгол градом стріл. Іноді вони вискакували із-за укриття, б'ючи орду мечами та кованими бойовими ланцюгами. Кіннота відступала назад, залишаючи на греблі трупи людей і коней, а селяни знову ховалися за барикаду, покриваючи ворога страшними лайками. Згодом кіннота відновлювала порядок, і атакувала знову. Руслана розуміла, що це був передовий роз'їзд орди, а коли підійдуть основні сили, то вони за півгодини знесуть цю барикаду на дамбі.