***

- Ти не права, сестрице, - засміялася Зара. - Багато чого змінилося, ми стали старшими на ці тисячоліття, і мудрішими.

Нікатея подивилася так серйозно на Зару, і промовила:

- Те, що ми стали старшими на вісімдесят тисяч років – незаперечно, а про те, що мудрішими – то це під великим питанням.

Сестри залилися сміхом, підходячи до Дніпра.

На березі Дніпра були видно сліди численних стоянок, - вигорілі круги від багать, куски мотузок, шматки мішковини та інший мотлох. Трохи осторонь, на височині стояв могильний кам'яний стовп, із зображенням невідомого язичницького божества, - найвидатнішою гідністю якого був величезний фалос. «Напевно, це бог родючості, - подумала Нікатея, і не помилилася»

- Ти знаєш, що я підмітила, - промовила Зара, ніби щось згадуючи. – Переяславський народ дуже господарський. З давніх давен сюди приходили люди, щоб навчитися молоти зерно, на водяних та вітряних млинах. І потім розходилися по своїх землях, навчившись не тільки молоти, а й кувати залізо за допомогою молотів і надувних міхів. Колись навіть тутешні князі особисто орали землю, і всі вміли столярничати. У стані княжої дружини князь був лише одним із перших, - першим серед рівних. У найбідніших громадян завжди були свої права, що ревниво охоронялися княжим родом. Звичайно, жінки не мали таких прав, як амазонки Атлантиди, але в роду було прийнято їх поважати і любити. Для переяславців були непорушними два поняття, – сім'я та віра. Чоловікові належало бути гостинним в межах, що допускалися його багатством, утримувати своє тіло в чистоті, знати історію та закони, цінувати співгромадян і смерті дивитися прямо в очі. І так було донедавна, доки не стало відомо про вторгнення орди хана Батия на Київську Русь. Останнім часом княжі дружинники стали як люті собаки, страх викликає в них спалахи вбивчого гніву, що виливається на людей нижчого рангу.

Зара замовкла, і, приставивши долоню до чола, почала вдивлятися в далечінь.

– Знаєш чому хан Батий пішов війною на Київську Русь? - промовила Зара, повернувшись до сестри. – Назву головну причину: князі не можуть об’єднатися. Їх гординя цього не допускає, і мене вже нудить від їхньої дурості…

Сестри ще якийсь час вдивлялися в далечінь, з крутого берега. Там, де Дніпро завертав на схід, степ змінювався високими стрімчаками, крізь які прямувала річка, оглушливо ревучи на порогах. Там кораблі доводилося розвантажувати і тягти на мотузках, а подекуди і волоком по суші.

- Раніше це було саме небезпечне місце на торговому шляху до Києва, - промовила Зара. - Поблизу ховалися печенізькі племена, щоб накинутися на піших торговців чи беззбройних корабельників, пограбувати товари та відвести в рабство тих, кому не пощастило загинути в бою. Їх усіх продавали до Константинополя. Але з того часу, як князь Володимир завдав їм поразки під Переяславом, і утихомирив цих дикунів, справи пішли на лад. Знатна тоді була битва, - ворони, обжершись плоттю, падали на землю і не могли злетіти. І з того часу жоден печеніг не з'являвся в цих місцях.

Зара замовкла, вдивляючись у далечінь. Далі на північ, у бік Києва, метушилися люди на човнах, чиї носи були прикрашені головами лебедів і драконів. Їх лайка розносилася далеко по окрузі, і зливалася з гулом Дніпра. Повітря було свіжим, а високо в небі відливали золотом крила пролітаючих журавлів.

Нікатея з Зарою ще трохи постояли на березі, потім розвернулися і пішли у бік міста. Зара поспішала, адже ще треба було навідатися до епіскопа Симеона, який вже багато років заправляв владою як у місті, так і в Переяславському князівстві. Князя тут давно вже не було.

- Нікатея, я зараз познайомлю тебе з епіскопом Сімеоном, - промовила Зара, кинувши погляд на кріпосний оборонний вал. – І заодно отримаємо додаткову інформацію про просування орди хана Батия.

У місто сестри увійшли тією ж брамою, з якої виходили напередодні. Коли за воротами вони повернули праворуч, то у них з'явилася можливість розглянути цю частину міста більш детальніше. Хоча Переяслав і був убогим містечком на периферії світової цивілізації, у цій частині міста переважала кам'яна архітектура, якою не могли похвалитися навіть Чернігів з Києвом. А все тому, що тут жили найкращі майстри Київської Русі.

Зара бувала тут раніше, і тому впевнено повела сестру цією пам'яткою руського зодчества. Вулиці тут були без тротуарів, але широкі, досить рівні і викладені каменем. Чистота цих вулиць забезпечувалася складною системою каналізації та дренажу. Ще в цій частині міста переважали двоповерхові будівлі, - квадратні, складені з каменю та сирої цегли. Район взагалі був надзвичайно гарний: тут майстерно поєднувалися різні архітектурні стилі, що відбивали смаки та ступінь багатства його мешканців. Кам'яні будинки були прикрашені барельєфами, а дерев'яні – філігранним різьбленням по дереву та вигадливими малюнками на віконницях. По краю вулиці, між будинками, розташовувалися фруктові сади та клумби з квітів. Людей на вулиці було мало, і серед них Нікатея не помітила нікого в бідному вбранні. Звичайно, за мірками других світів, навіть тутешні багатії жили досить скромно. Але чи багато радощів у надлишку речей?

- Коли русич працює, то він працює на совість, - пояснила Зара сестрі. – І його основні потреби задовольняються легкою працею, а князі, отримуючи прибуток від торгівлі та данину на кордоні, не давлять громадян податками. Кожен працює на себе, і рівно стільки, скільки йому хочеться. Тому і для відпочинку часу їм вистачає. До речі, ми й підійшли до дому Симеона.