ГЛАВА 3

Ближче до полудня Нікатея прокинулася. Крізь щілини в віконницях пробивалися тоненькі промінчики полуденного сонця. Кілька хвилин вона лежала нерухомо, відчуваючи невпевненість від незнайомого місця. В келії було хоча й затишно, але якось порожньо. У кутку стояла міцна дерев'яна шафа, а на підлозі лежав круглий домотканий килимок. Принцеса вислизнула з ліжка, але віконниці відчиняти не стала.  Було чутно, що довкола вже ходять люди, багато людей.

Нікатея одягла свій шкіряний одяг і вийшла з кімнати. Наприкінці коридора вона завернула на кухню, бо дуже їсти хотілося. Випивши кухоль молока, вона трохи підбадьорилася. В кутку помітила велике вогнище, яке палало, наче ковальський горн. Там пеклися вже вечірні хліба. Монашки на кухні вдавали, що не помічають Нікатею. Одну з них вона спитала, де знайти Зару, і та вивела її надвір і показала на церкву.

До монастирської церкви вела доріжка, обсаджена фруктовими деревами. За деревами йшли овочеві грядки, а за ними сад, що закривав собою лазню та лікарню, що притиснулася до монастирської стіни. У дальньому кутку було звалище гною, далі йшли стайні, пташиний двір і критий загін для овець. Обдивляючись все це, Нікатея не зразу помітила дивну черницю, яка виникла перед нею. Та з посмішкою привіталася, і представилася: «Іная, з Києва, монастирська травниця, завідую лазнями, лікарнею та городами. І якщо принцесі буде завгодно, то я покажу їй все монастирське господарство». Нікатея подякувала їй за увагу, і пішла далі до церкви.

Праворуч від церкви знаходився церковний двір, оточений підсобними будівлями, - млин, олійниця, стайні, комори та погреба. «Занадто багато стаєн, – подумала Нікатея, але потім здогадалася. – На Легіон амазонок коней має бути, щонайменше, сто п'ятдесят». Потім пройшла у двір ближньої стайні, де рядами стояли двоколки, впершись оглоблями в землю. Сама стайня була довгою будовою, з високим двосхилим солом'яним дахом. Всередині, по обидва боки від проходу, розташовувалися стійла, вистелені пахучою соломою. У стійлах хрумкали вівсом коні, переступаючи з ноги на ногу. Світло всередину проникало тільки від дверей, які були на обох кінцях стайні, і це не могло повністю розсіяти морок, що панував тут. Нікатея не стала заходити всередину, а пішла далі.

Зліва до церкви примикала бібліотека та скрипторіум, де черниці копіювали рукописні тексти і переправляли їх до Софіївського собору Києва. І тут слід зауважити, що монастир був поділений на три частини. На його території знаходився сам монастир, на другій частині стояли казарми амазонок, і третину займав Храм архангела Михаїла, як прибудова до монастиря. Храм ніби перебував на території монастиря, але мав окремий вхід, і доступ до нього був відкритий всім містянам. А територія, де знаходилися казарми амазонок, була закрита для всіх, навіть для послушниць монастиря.

Крокуючи доріжкою, Нікатея не помітила, як підійшла до Храму архангела Михаїла. Сьогодні тут нікого не було, і вона увійшла до Храму, який був дуже старим та ветхим. І вже потім Нікатея взнала, що його побудували ще древні скіфи, і точного часу не знав ніхто. Дах, швидше за все, міняли неодноразово, а будівлю періодично розширяли. Але стіни головного приміщення та колони, що підтримували стелю, залишалися недоторканими. Цей Храм збудували сотні років тому, а може й тисячі. Дерево місцями почорніло від численних пожеж, колони були із зарубками від лез сокир та мечів. Нікатея провела пальцями по ближній дерев'яній колоні з малюнками, що зображали язичницьких богів, - богів тих, хто споруджував цей храм. Ці колони зберігали на собі сліди всіх змін, вони були наче зморшки на обличчі людини, як сліди прожитих років. Вже потім принцеса дізналася, що цей Храм був старшим за всі релігійні споруди Київської Русі, включаючи Софіївський собор.

Нікатея вийшла з Храму і ще раз оцінила його велич, яка була помітна тільки її оку. Вона ментально проникла в глибину століть, і побачила, що на цих землях панували народи настільки сильні та багаті, що могли собі дозволити оббивати храми листами золота. Але вони зникли, залишивши по собі, в цій місцевості, тільки пологі пагорби, схожі на величезні могили.

Після Храму вона пішла на схід, до стіни монастиря. У цьому місці монастирська стіна була продовженням міської фортечної стіни, що гарантувало місту надійний захист від набігів кочівників. Нікатея піднялася на стіну і почала роздивлятися околиці. Амазонка-стражниця, що походжала на валу, з цікавістю подивилася на неї, але чомусь поспішила відійти на пристойну відстань.

Монастир був збудований на вершині пагорба, що панував над рівниною, де розташовувався Переяслав. З цієї висоти чудово проглядався весь краєвид навколо міста, і можна було оглянути землі, що оточували Переяслав. На розмічених полях працювали орачі, які керували волами, і які залишали по собі чорні борозни орної землі. На південному горизонті височіли пологі пагорби, біля підніжжя яких, на шовковистих лугах, вже ганяли лошата, телята, ягнята та різні козенята. Їх переповнювала радість життя після зими, і вони гралися, бодались і скакали навипередки, наче хотіли встигнути все одразу, і в один день. А на заході, різкою темною смугою, вився старий Дніпро. Різкий порив вітру залопотів підлогами її хутряної накидки, і вона загорнулася щільніше, притримуючи її схрещеними руками. Вітер був західний, тож приніс холод від річки.

Нікатея подивилася вниз, під стіну. Там був земляний вал із вкопаним частоколом, а за ним глибокий рів, заповнений каламутною водою. Такий рів був із трьох сторін Переяслава, а четвертий бік міста захищала річка Трубіж, протилежний берег якої був заставлений човнами княжої дружини. У передмісті, серед озер та боліт, було видно розчищені поля. На Трубежі, у багатьох місцях, були споруджені млинові греблі. На дальніх полях було помітно безліч квадратних хуторів, хати яких будувалися глухими стінами назовні, а вікна виходили у внутрішні подвір'я. На цих хуторах були одні вхідні ворота, які рубалися з товстих дубових колод. Такі хутори, як Нікатея потім дізналася, жили самі по собі, і не потребували ні князів, ні їхніх дружин. Податки з цих вільних хуторів не бралися, бо вони були щитом для міста, захист від кочових племен. Половці та печеніги, за всіх часів, завжди прагнули обминати ці вільні хутори десятою дорогою. Загалом місто Переяславль-Південний, за формою, було овальним, трохи витягнутим зі сходу на захід.