***

Це був добрий меч, прямий і важкий, із добротної кованої сталі, дерев'яна рукоять була обмотана м'якою шкірою. Без жодних там фінтифлюшок, але дуже зручний та гострий.

- Я мала намір, на ярмарку, стати переможцем княжого турніру, - ніби похвалилася Руслана.

- Та що ти кажеш? – уїдливо посміхнулася Нікатея. – І я маю негайно прокричати тобі «ура»?

- Та ні, - зніяковіло відповіла Руслана. – Я не те хотіла сказати…

- І не кажи нічого, я бачила як ти билася, веди мене до монастиря, - промовила Нікатея, перескакуючи через чергову калюжу.

Тут треба зауважити, що вулиця, якою вони йшли, знаходилася біля підніжжя пагорба. І наприкінці цієї вулиці, коли хати закінчилися, погляд Нікатеї ковзнув по пагорбу, на якому стояв монастир-замок. Він зовсім не був схожий на казкові замки, з витонченими баштами та фортечними стінами, а швидше справляв враження злої тигриці, що зачаїлася, і готова накинутися на будь-кого , хто посягне на її свободу. Цей монастир стояв тут уже сотні років, і цей час залишив на ньому багато своїх слідів. Його товсті стіни були складені з сирцевої цегли, яка в деяких місцях вже почала кришитися. Він був найстарішою релігійною спорудою Київської Русі, і таїв у собі якесь стародавнє пророцтво, яке ось-ось мало здійснитися. В цей час звуки від монастирських дзвонів розносилися по всій окрузі, сповіщаючи про якусь подію.

З південного боку, в бік монастиря, рухався натовп черниць. Їхні накрохмалені апостольники ляскали на вітру, немов крила величезних птахів. Вони велично пропливли під кам'яною брамою монастиря, обережно перестрибуючи через брудні калюжі. Коли ворота за ними зачинилися, Нікатея з Русланою почали підходити до монастиря.

Коли дівчата підійшли до воріт, їх зустріло злісне гарчання сторожових псів. Хвіртка збоку відчинилася, і з неї вийшла дівчина. На ній був домотканий одяг, пофарбований рослинною фарбою по краях, а на ногах були шкіряні чоботи. На лівому зап'ясті блищав широкий золотий браслет, праворуч на поясі висів короткий меч.

- Що вам потрібно? - різко запитала вона, і одразу ж поперхнулася.

Стражниця воріт дивилася на Нікатею широко розплющеними очима, і ніяк не могла збагнути, що робити далі. Нікатея швидко взяла ініціативу в свої руки.

- Я сестра Зари, вашої настоятельки. Проведи мене до неї.

Стражниця прийшла до тями, і пробубнила давно завченою фразою:

- Поводься з прибульцем, біля твоїх воріт, як зі своїм братом, і за це будеш тричі благословенна.

- Добре сказано, - промовила Нікатея, посміхаючись. - Розум мудреця зміцнює міські стіни, а його дурість накликає лихо на місто. Веди нас до наймудрішої з наймудріших, до своєї настоятельки.

Стражниця кивнула і направилася до ближньої будівлі. Нікатея з Русланою пішли за нею.

Одразу за воротами, на широкому кам’яному дворі, черниці розвантажували віз з сіном. Воли стояли смирно, жуючи свою жуйку. З-під коліс воза гавкали собаки, у розкиданій соломі діловито рилися кури. Поруч з возом озброєна амазонка напувала змиленого коня. Подвір'я з усіх боків затіняли дерева, а на клумбах, по периметру, копошилися дівчата, – чи то монашки, чи то амазонки. Все це нагадувало, скоріш, процвітаючу сільську садибу, аніж монастир.

Всередині стіни цього монастиря були темними, холодними та зашморганими. Минувши якийсь палісадник, всі увійшли до невеликого храму. З внутрішнього святилища було чутно голоси черниць, що шепотіли слова монотонної молитви, і м'яке клацання їх чоток. Пахло димом, і десь вдалині ніби хлюпала, чи то капала вода. Амазонка підвела Нікатею до різьблених дверей за вівтарем, за якими знаходився кабінет настоятельки. Вона відчинила двері, і навіть не заглядаючи всередину, пропустила Нікатею вперед. Руслана не увійшла слідом, а залишилася чекати назовні. Уроки етикету, від лицаря-тамплієра, не пройшли даремно.

Увійшовши до великої кімнати, з низькою стелею, Нікатея побачила Зару. Сестра сиділа на важкій дерев'яній лаві, приставленій до письмового столу, в дальньому кутку. Якусь мить вона з цікавістю розглядала сестру, яка сиділа за столом. На ній була проста сукня з мішковини, в якій вона виглядала якось безглуздо, як для амазонки-войовниці. Її розкішне руде волосся, скручене на потилиці недбалим вузлом, утримувала шпилька, розміром з вертело для м'яса. У своїх величезних ручищах вона тримала невеличку книгу. Минулі роки не надто змінили Зару зовні, вона виглядала так же владно і суворо, як і в часи Атлантиди.

Зара відірвала погляд від книги і пильно подивилася на Нікатею, без жодних емоцій на обличчі. Потім повільно підвелася, підійшла до молодшої сестри і мовчки обняла її. За мить промовила тремтячим голосом.

- Ніка, я так давно тебе чекала.

- Я знайшла тебе, сестро, я дотримала свого слова.

Зара ще трохи потискала сестру в своїх обіймах, і згодом відпустила.

- Сідай на той стілець і розповідай, - Зара вказала на стілець, а сама сіла на лаву.

- Стривай, там за дверима стоїть моя нова подружка. Розпорядися, щоб її пристроїли на ночівлю. Вона житиме з нами.

Зара вийшла з кімнати, для розпоряджень.

Нікатея почала оглядати це дивовижне приміщення. Це була простора кімната з вікнами, що виходили на схід. Підлога вистелена дошками, стеля та стіни обкладені дерев’яними панелями, а по периметру стояло безліч крісел та стільців. Середину кімнати займав невисокий круглий стіл, довкола якого були розставлені стільці різних розмірів. На книжкових стелажах лежали потерті книги, фоліанти та пошарпані сувої.