***

- Скажи їм відійти, - скомандувала Нікатея, звертаючись до корчмаря. – Ось туди, у куток. І щоб я їх усіх бачила.

Нікатея зрозуміла, що їй тут не раді, і настав час забиратися звідси. Її вже каламутило від дурманних запахів диму, крові та немитих тіл.

Витончено, мов у танці, Нікатея метнулася до дверей, по дорозі встромивши кулак у посинілу морду третього розбійника. Коли двері за нею зачинилися, вона почула гуркіт і зрозуміла, що синій упав. Ще за мить він заверещав, наче свиня недорізана. Трохи згодом розбійники вибігли на вулицю, і для порядку побризкали слиною і виплюнули порцію прокльонів у бік Нікатеї, якої вже й слід простиг. Помахавши ще трохи кулаками, вони повернулися до корчми, до свого обезголовленого друга.

А Нікатея, тим часом, вузькою стежкою швидко покидала село. Біля лісу вона навіть зайшла на цвинтар, через старі ворота, що покосилися. Постоявши трохи, посеред просторого цвинтарного поля, вона розвернулась і вийшла. Це місце її трохи заспокоїло, після кривавої трагедії у корчмі. «Все у цьому світі тримається на одному диханні, - подумала Нікатея, - короткому та слабкому». І переночувати в селі вже не вийде, без ризику опинитися за воротами цвинтаря, що покосилися. Назавжди. Обставини, які вона сподівалася використати на свою користь, тепер діяли проти неї.

Нікатея ще трохи постояла біля воріт, візуально визначилася зі сторонами світу, і пішла на захід, старою розбитою дорогою. До сутінків вона йшла цією дорогою, на якій не було жодного свіжого сліду, жодної живої душі. У цей час року, одразу після зими, люди дуже рідко пересувалися дорогами. Тим більш, під час війни…

Коли повністю стемніло, Нікатея влаштувалась під розложистим дубом на узбіччі. Земля тут була тверда і сира, але сухого листя було вдосталь, і вона зробила з нього ліжко. Перед тим як заснути в купі листя, вона витягла метеоритний меч з ножен, і поклала його поруч із собою.

Цієї ночі принцесі снилися яскраві, але злі сни. Там були козодої, ліріанці та атланти. Всі вони були в ржавих кольчугах, з мечами та сокирами. І всі вони ніби полювали на неї. Але Нікатея точно знала, що в цьому сні саме вона полювала на них. У цьому сні принцеса була величезною тигрицею, і в такому образі вона постала перед ними. Вона оцінила їх своїм тигриним поглядом, нервово б’ючи хвостом, і відчуваючи їдкий запах людського страху. Нікатея не оберталася назад, бо знала, що за нею стоять такі ж величезні та сильні тигриці, ціла зграя…

Той бій, уві сні, був коротким і кривавим. Тигриці всіх повалили на землю, і перегризли їм горлянки. Від цієї страшної сцени Нікатея прокинулася. Немигаючі зірки над головою світили спокійно та рівно. Холодні сузір'я грали різними відтінками, відбиваючи мільйони світів та сонць. Десь вдалині прокреслив вогняну дугу метеор, на мить промайнув і згас. Ще якийсь час вона дивилася на візерунки в небі, спостерігаючи за їхнім космічним мерехтінням. Але незабаром все це попливло і злилося в одну темну пляму. Нікатея знову заснула. Вітер стогнав рівно та спокійно, ніби стара відьма Брона, що знемагає добрими помислами та старими болячками. Вітер кружляв у своєму вічному танці, овіваючи своїми поривами сплячу принцесу амазонок. Інколи Нікатея стогнала разом з вітром, але зіркам угорі було байдуже до цього стогону. Як був їм байдужий і цей світ - з його війнами, пожежами та всесвітніми потопами. І в цьому була своя гірка привабливість для Богів та Богинь, – всемогутніх дітей Творця…

Прокинулася Нікатея незадовго до світанку. Вона довго спостерігала за настанням сірого дня, - повільного та туманного. Сонце почало підніматися над потемнілим горизонтом, закурликали пролітаючі журавлі, десь у низині заквакали жаби.

Нікатея підвелася, струсила з себе листя і спустилася до покинутої дороги. Невмита та голодна вона знову пішла на захід. Світ перетворився на сіру пустелю: довкола була вогкість, холод, тиша та порожнеча. Закутавшись у свою хутряну накидку, вона майже цілий день йшла вперед, крізь цей сірий день.

Ближче до вечора хмари розсіялися, і засяяло синє небо. Дрібний дощ припинився, виглянуло весняне сонечко. Нікатея підійшла до узлісся невеликого гаю і присіла під величезним деревом, підставивши обличчя сонцю, і насолоджуючись його теплими променями. У цьому неймовірному світі все завмерло в нерухомості. Посидівши трохи, вона піднялася і пішла далі, повз гай. Вона йшла вже цілий день, і почала підозрювати, що людей у цьому світі вона більше ніколи не зустріне.