***

Цариці Людині було дуже важко зберігати спокій та рівновагу в ці хвилини, перед вищими жрицями. Але вона знала, що її дочка чинить правильно. Цариця добре пам'ятала стародавнє пророцтво, і ще вона пам'ятала про те, що пророцтвами не можна маніпулювати, наче формулами.

- Отже, ти йдеш? Ідеш назавжди, і вже більше не повернешся до Бакстера?

- Так, я йду, - твердо заявила я. – Не в моїй владі змінювати це рішення, і, швидше за все, вже ніколи сюди не повернуся.

Я подивилася на сестру, яка стояла праворуч від трону.

- Прощавай, Вагнесо, я завжди любитиму тебе. Я завжди любитиму всіх вас, тут присутніх.

- Щасливої тобі дороги, принцеса амазонок, - тихо промовила мати. – Щасливої дороги, і прощавай! Іди у світ і дізнайся, хто ти є насправді.

Я розвернулася і пішла до виходу. Я відчувала ненависні погляди вищих жриць, які свердлили мені спину. "Не надто світські манери" - подумала я. Але вищі жриці ніколи не відрізнялися пристойним вихованням.

- Ніка, зупинися! - не дуже впевнено крикнула Вагнеса.

Взагалі, вона не дуже хотіла, щоб сестра залишилася, бо тепер вона одна була претенденткою на царський трон. Нікатея не зупинилася, а Вагнеса не побігла за нею. Вона тільки запам'ятала прощальну посмішку молодшої сестри, і живі іскорки в очах Нікатеї.

Я вийшла з піраміди. Десь далеко, на краю міста, задзвонили дзвони, - повільно та ритмічно. Когось хоронили. «Хоронять моє минуле життя» - подумала я, і подивилася на блакитне небо, по якому пропливали рідкі хмари. І раптом я побачила в обрисах хмар фігуру: ягня смоктало молоко у матері. І я зрозуміла, - це початок кінця. Початок кінця мого минулого життя...

На виході з міста, біля центральних воріт, на мене чекала Брона. Давненько вже я не бачила старої чаклунки. Більшість її волосся випала, за винятком густих білих пучків за довгими вухами. А деякі волоски її брів виросли такими довгими, що почали завиватися.

- А ти пострункішала за останні роки, - посміхнулася моя дитяча наставниця. - І як далеко зібралася ця струнка принцеса амазонок?

– Переслідую свою мрію.

- Переслідувати – це одне, зловити – зовсім інше. Того, на що чекаєш, ніколи не отримуєш. Часто ця мрія виявляється мертвонародженою. Хоча без мрії ніяк не можна, без мрії людина вмирає.

- Броне, ти спеціально вийшла до воріт, щоб прочитати мені лекцію про мрію? - запитала я. – Краще розкажи про майбутні небезпеки, які чекають на мене попереду. Може стане в нагоді твоє передбачення.

- Ти надто кваплива, Нікатея, - відповіла чаклунка. - Ну добре. Я чула легенду про Санат Кумару, Хранителя Землі, який має здібності, що далеко виходять за рамки звичайного буття. Він точно відповість на всі твої запитання. Тільки ніхто не знає, де він мешкає, та як його знайти.

– Скажи, де хоч приблизно знаходиться це місце, щоб його знайти.

- Дуже мала надія знайти шлях до нього, і ти маєш бути цим задоволена. У пошуках ти знову можеш потрапити до рук козодоїв, і загинути жахливою смертю. Не затьмарюй своє життя марним прагненням, Нікатея, настане час, і Хранитель Землі сам знайде тебе, і заповнить твоє життя глибоким змістом. Але все може виявитися не таким, як ти це намріяла. І тому мене турбує твоя доля.

- А я маю вибір?

- У тебе один вибір, – донести насіння нашого посіву. Саме тобі доведеться стати посланцем-сіячем, і виростити новий Урожай, нову расу. Ти відкриєш нову сторінку історії Землі. Так говорить пророцтво.

- Але чия рука стоїть за цим?

- Хіба можна називати ім'я Творця - того, хто Вічний? Того, хто стоїть вище за природу, людину і світ? - промовила стара чаклунка. - Іди, принцеса амазонок, спостерігай, думай та сподівайся. Скоро ти знайдеш свою загублену ниточку.

- Прощавай, стара блудниця, - сказала я у відповідь. - Вічно ти щось недомовляєш, все в тебе покрите таємницею, як захисною бронею. Но я завжди пам'ятатиму і любитиму тебе, моя дорога наставнице.

      Шалений сміх підступив до мого горла, і я насилу стримала його. Потім кивнула Броні головою, і попрямувала на схід, - у бік лемурійського міста-фортеці.