***

На наших очах ще одна світла крапка розжарилася до білого кольору, потім роздулася, перетворюючись на газову хмару з блакитним шлейфом. Потім з'явилися ще два гарячі шлейфи, що тяглися на схід. Один із кораблів вибухнув одразу, а другий зник за лінією горизонту. Минуло ще декілька хвилин, і вже ніщо не порушувало спокій нічного неба.

      Вагнеса стояла, задумавшись про щось, і спрямувавши свій погляд в нікуди. Я стурбовано подивилася на неї.

- Піду, посплю, - промовила вона, вдивляючись у темряву. – У кожного свої проблеми, не будемо їх множити.

Еліза похитала головою.

- Колись їм набридне воювати одне з одним, і їм захочеться пополювати на нас, і тоді нам точно не поздоровиться.

Я дивилася в темряву, прислухаючись до шуму вітру. Здалеку долинув стукіт копит. І вже через кілька хвилин, на змиленому коні, до табору прискакала Ясная, – моя наставниця з бойової школи Інкар. Вона вся була пом'ята, знесилена та вкрита дорожнім пилом. Її химерно укладена зачіска перетворилася на здиблене волосся, а обличчя покривали плями бруду.

- Так вийшло, що не сидиться мені вдома, - коротко кинула вона Вагнесі. - Щось неспокійно мені останнім часом, тривожно якось. Побуду поки що з вами, якщо ти не заперечуєш.

- Не заперечую, наставниця, - відповіла Вагнеса. – Ми завжди раді твоїй присутності.

– Сьогодні вночі я потрібна тут, у таборі, – вона обвела поглядом присутніх. – У повітрі висить загроза, по нашому острову шастають чужинці, які перебувають на службі у атлантських чаклунів.

- У мені, як заноза, сидить очікування! - вирвалося у Елізи, проти її волі.

- Очікування? - перепитала наставниця, обвівши її поглядом. - Ти краще подбай про те, щоб твої вартові цієї ночі були особливо пильними.

Але це нагадування було зайвим.

- Всім спокійної ночі, сподіваюся, - промовила наставниця, і розчинилася в темряві ночі.

Я попрямувала до свого намету. Спробую спокійно поспати, як радила Ясная. Але в наметі було так холодно, що заснути було неможливо. Але незважаючи на дошкуляючий холод, невдовзі прийшло тихе забуття, і принесло сон. І дивне сновидіння…

Ніби з висоти пташиного польоту я дивилася на кам'яний міст, із низькими поручнями по боках. Цей міст з'єднував дві фортеці, і під ним була безодня, дуже глибока прірва. Зверху лилося слабке світло, і було дуже холодно. Одночасно, з цих двох протилежних фортець, вийшли дві постаті, прямуючи назустріч один одному. Першим був високий чоловік, із поставою воїна. Його сріблясте волосся надавало йому величності, поєднуючись з такого ж кольору комбінезоном. Ножни його метеоритних мечів виблискували дорогоцінним камінням, а халяви високих чобіт були обрамлені золотою окантовкою. Щось у ньому було знайоме та рідне. Але що? І тут мене осяяло. Так це ж Валіус, мій брат!

З іншої фортеці на міст ступив другий чоловік. Його чорний плащ, прикрашений сріблястими рунами, ворушився, наче живий. Він був не такий високий на зріст, але більш ширший в плечах, ніж Валіус.

Вони випромінювали потужні потоки енергії, творчі та руйнівні, які змішувалися в єдиний потік, закручуючись у вихрову спіраль. Вони наближалися один до одного з недовірливою обережністю, немов кожен з них вивчав можливості свого супротивника.

На середині мосту вони зустрілися, і почали про щось говорити. Я розчула лише окремі слова, які долинули до мене. Вони не довіряли один одному, і в повітрі вже смерділо майбутньою бійкою. Якоїсь миті біля Валіуса з'явилася бойова тигриця, а біля темного – величезний чорний вовк.

Я на мить відволіклася, а коли знову подивилася на «міст зустрічі», то побачила, що біля них з'явився третій чоловік, - у білих одежах, світловолосий та променистий. І було щось незвичне в його бездонних очах, щось незвідане та божественне. І я бачила, як цей Бог давав їм настанови і тряс кулаками, а двоє зніяковіло відверталися, щоб не зустрічатися з ним поглядом. Я зрозуміла, що йшлося про долю світу, про майбутнє Землі. Кожен із двох сперечальників ненавидів один одного, але страх перед Богом був сильніший за їхню ненависть. Наприкінці розмови я зрозуміла, що вони уклали тимчасовий союз, ні для кого з них не бажаний.

Потім Бог перетворився на палаючий вогонь, на вогняну кулю, яка блискавкою відлетіла на небеса…

      Я різко прокинулася і зрозуміла, що стискаю меч у правій руці. Він був гарячим, і ніби закликав до дії. Навколо все було якимось дуже тривожним.

Чужаки! Темні! Ці слова встромилися в мою свідомість сталевими голками.

Темні довкола! Я здригнулася, ніби хтось з силою смикнув мене за плече.

Темні довкола! – наче батогом било по свідомості. Хвиля страху перемішалася зі спалахом гніву, розкидаючи видіння сну.

"Вони навколо вас, сестро!" - барабанили слова по голові. Я схопилася на ноги і вибігла з намету.

Хмари приховали світло Венери, огорнувши все непроглядною темрявою. Але я бачила тіні, що обступали наш табір. Вони, немов туман, піднімалися між деревами, по схилах пагорбу, тихо шелестіли листям. А трава, на їхньому шляху, покривалася морозом. На їхніх витягнутих обличчях зяяли порожні дірки глазниць. Мене пробрав холодний піт.

- Тривога! До зброї! – я вже не кричала, а верещала як сирена.