ГЛАВА 19

З ранку наступного дня Легіон продовжив марш на схід, заглиблюючись у провінцію Клан. Проїжджаючи густими лісами, ми спочатку були обережними та зібраними, реагували на кожен шурхіт у кущах. Однак невдовзі ми звикли до цієї глухомані, і темп руху прискорився. Тут слідів присутності амазонок Глорії не було помітно.

Знайти Глорію виявилося набагато важче, ніж передбачалося. Ми йшли по їх сліду уже другу декаду, а результатів не було. З лісистої місцевості ми вийшли на широку долину, прорізану річкою, що сяяла на сонці. На березі густо росла тростина, а риба хлюпалася на поверхні. Все тут здавалося якимось надто умиротвореним та спокійним, поки Луїза не натрапила на мерця.

- За п'ять метрів від берега, в очереті, - показала вона.

Тіло потворно роздулося, але по зеленому плащу, з емблемою касти Глорії, стало зрозуміло, хто це.

- Не подобається мені це, але робити нічого, - крикнула Вагнеса. - Огляньте труп як слід!

У неї обличчя виявилося сильно подряпаним, а хребет був перебитий. Ми одразу догадалися, що це була справа наших бойових тигриць.

- По конях! - скомандувала Вагнеса. - Рухаємось далі!

За годину, перед самим заходом сонця, ми побачили невелике містечко. Першим, на околиці містечка, стояв обгорілий кістяк великого будинку. Поруч ріс величезний дуб, із розвішаними на ньому трупами, які вже клювали ворони. Вітер розгойдував і крутив тіла.

- Це не по-дамському, - зауважила Еліза. – Жодна порядна жриця не дасть наказу на подібне звірство.

- Вони розв'язали в цих краях справжню бійню, - промовила Луїза. – Невинні жертви стали їжею для ворон, треба їх поховати.

- Дуже багато честі для чоловіків, - процідила Вагнеса. – Воронам теж треба чимось годуватися. Рухаємося далі, ми не зупиняємось.

Під’їжджаючи до перших будинків, Луїза прокричала, але ніхто їй не відповів. Коли ми обстежили наступні будинки, виявилося, що тут нікого не було. Не тільки людей, тут взагалі ніякої живності не було.

- Не подобається мені це, - промовила Вагнеса. – Дивіться пильно, слухайте уважно.

Ми їхали центральною вулицею, повз порожні будиночки. Це містечко нас вже лякало. Чому люди втекли звідси, покинувши свої будинки? Що могло нагнати на них такого страху? Ми точно знали, що це не амазонки Глорії.

Сонце вже сідало, і будинки відкидали довгі тіні. Раптовий стукіт змусив мене схопитися за меч. З ближнього будинку вийшла старезна жінка, і випалила на видиху.

– Амазонки! Тікайте звідси, ваша справа пропаща! У цих краях з'явилися темні вершники, слуги атлантських чаклунів!

Ми мовчки проїхали повз неї, не промовивши жодного слова.

Приблизно за годину ми виїхали на рівнину, що тяглася аж до самого океану. Неорані землі, порослі травою та дикими злаками, простяглися далеко за обрій. Ми їхали далі, не зупиняючись. Незабаром, із заходом сонця, на землю опустилася тиша, що переривалася лише криками нічних птахів. Ми знову їхали далі, не зупиняючись. І коли всипане зірками небо прорізали блискучі стрічки метеоритів, ми розбили табір на вершині пагорба. Усі відчували себе трохи пригніченими та надто стомленими.

- Еліза! – крикнула Вагнеса. - Вистав на ніч вартових, п'ять постів по дві войовниці. За дві години – зміна.

- Добре, - крикнула у відповідь Еліза.

Я підійшла до сестри, взяла її за руку.

- У чому річ, Ніка? – різко спитала вона.

– За нами хтось спостерігає, якась тварина.

– Я його бачила, – сказала Вагнеса. - Довгий, кістлявий та жовтуватий ублюдок зі зміїними очима.

Я недовірливо подивилась на неї.

- А як ти його роздивилася?

- Сама не знаю, - посміхаючись, відповіла Вагнеса. - Він з кущів дивився на мене, ніби хотів вкусити. Голодні очі. Так, саме голодні. Я жартую, сестричко, нікого я не бачила, це в тебе помутніння від втоми.

Бум! Щось із силою вдарило по схилу нашого пагорба, ніби тупнула гігантська нога. Тишу розірвало різке виття.

- Дивіться! - раптом крикнула Луїза.

Усі подивилися туди, куди вона показувала. У небі, між зірками, кружляли різнокольорові вогняні кулі. Зірки тускніли поряд із цим небесним феєрверком.

- Бій на небесах, - промовила Вагнеса, щось роздивляючись в оптичний прилад. - На мою думку, зараз не тільки у нас проблеми.

Вона передала мені оптику, щоб я також роздивилася небо.

Спалахи стали більш помітними, вони розсипалися фонтанами вогню. Я багаторазово збільшила зображення. З десяток невеликих зорельотів переслідували кілька інших, трохи більших. Лазерні промені блискавками розтинало небо, хоча деякі з них зрізалися, натикаючись на захисні силові поля зорельотів. Повітря здригалося під натиском величезних потоків енергії. Три потужні удари майже одночасно труснули долину. Перші два були відлунням ударних хвиль, що випередили один із зорельотів, під час гальмування біля землі. Третій удар був звуком вибуху, що знищив зореліт. Він розчинився у яскравому помаранчевому світлі. Ореол полум'я тепер можна було розгледіти й неозброєним оком. Помаранчева хмара почала пульсувати, потім зникла. Зореліт розлетівся на дрібні шматочки, наче дзеркало від потужного удару, а потім перетворився на попіл.