ГЛАВА 18

Пізньої ночі, із центральних воріт Бакстера, виїжджав Легіон Білих Дам. Срібні кольчуги амазонок тьмяно виблискували при світлі нічної Венери. Вони їхали по чотири в ряд, і копита вороних жеребців гулко відбивали гранітною бруківкою. У похід відправлялися найкращі войовниці імперії, загартовані в багатьох війнах та битвах, і які блискуче володіли всіма видами зброї і правилами магії.

За воротами від Легіону відокремилися кінні розвідниці Елізи, більш проникливі та самостійні у своїх діях. Перед ними стояло завдання розвідувати дорогу і прикривати просування Легіону. Я їхала поряд з Вагнесою, на чолі колони, під білим прапором Легіону.

Без відпочинку та сну ми цілу добу рухалися на схід, потім на південний схід, і знову на схід. Ми все далі й далі заглиблювалися в непрохідні хащі імперії, в пошуках амазонок-відступниць Глорії. Кожна наступна година була гірша за попередню, ставало все холодніше та небезпечніше. По обидві сторони дороги простягалися спалені поля та сади, всюди стирчали, немов стовпи, обгорілі дерева. На відкритих місцях, уздовж дороги, тулилися покинуті ферми. Там панував бур'ян та верес, і в них, здавалося, ховалося щось невловиме та дике. У всьому відчувалася тривога та зневіра, присутність чогось нереального, немов зла сила навіки спотворила цю місцевість. Людей ми не зустрічали, тільки вовки вили по ночах.

За кам'яним трактом дорога перетворилася на дві колії, прокладені у траві. Вона петляла як змія, і перетиналася з іншими доріжками, ще вужчими. Іноді вона пропадала зовсім, і з'являлася через сотні метрів, така ж вузька і ледве помітна. Місцевість була досить різноманітною, – невисокі пагорби та поля-тераси перетиналися перелісками та луговинами.

Незабаром ми побачили першу свіжу могилу біля дороги, – маленьку, наче вириту для дитини. На сирому пагорбі лежав червоний смарагд. Далі ми помітили ще цілу низку свіжих могил, і згодом подібні знахідки почастішали. У когось не було часу на звичайну кремацію, і тіла просто закопували в землю.

На одній із ділянок нашого шляху, з підліску, раптово вискочили бойові тигриці нашої матері. Від несподіванки наші жеребці шарахнулися в сторони, а деякі стали на дибки. Через деякий час коні заспокоїлися, а тигриці, трохи помурчавши, побігли назад в хащі. З часом, вони на очі потрапляли досить рідко, хоча відчувалося, що десь бігають недалеко, наче звичайні фермерські собаки. Але ми знали, що тигриці розвідували дорогу попереду нас, і спостерігали за тим, що відбувалося позаду нас. Щовечора наші плямисті подруги на якийсь час підходили до багаття, недовго крутилися серед нас, і потім знову зникали. Іноді вони приносили нам оленів на вечерю. Я завжди відчувала погляд жовтих очей тигриць, які охороняли нас, і контролювали місцевість навколо нас. Ось так, буденно, проходив наш похід.

На заході сонця, чергового дня, ми помітили червону заграву на передвечірньому небі.

- Або ми збилися з дороги, або сонце почало заходити на півночі, - промовила Вагнеса, що їхала поруч.

- Ні, сестро, це пожежа, - відповіла я, - просто вітер дме не в наш бік.

- Далі не поїдемо, заночуємо тут, - скомандувала Вагнеса.

У сутінках далека пожежа розгорялася все сильніше та сильніше, і тепер здавалося, що палає весь північний небосхил. Іноді відчувався запах диму, хоча вітер і не змінювався. На ранок пожежа догоріла, але тривога не покидала нас. Всю ніч чулося вовче виття і далекі звуки, схожі на людські крики.

З самого ранку ми рушили в дорогу, і за кілька годин дісталися місця, де колись було фермерське поселення. Поля навколо нього вигоріли, а від будинків лишилися одні каркаси.

- Чим це смердить? - запитала Вагнеса, втягнувши в себе повітря.

- Тухлою рибою, - відповіла я.

- Не обманюйся, Нікатея, - промовила сестра. - Це запах майбутнього, іди краще подивися.

Я злізла з коня і пішла до найближчого будиночку, обережно ступаючи обгорілою травою. Вагнеса дивилася мені вслід з болючим виразом, який з'являвся на її обличчі тоді, коли вона в чомусь сумнівалася.

Я наблизилася до будинку, запах там посилився, і став ще бридкішим. Ні, це не було схоже на тухлу рибу, смерділо набагато гірше. Смерділа людська плоть, що розкладалася.

За будинком стояла довга шибениця з пожовклих брусів. Істоти, що колись були людьми, висіли на ній догори ногами, і ворони клювали їх, перелітаючи з одного на іншого. Порив вітру хитнув ближній труп, і він розвернувся на ланцюгу. Ворони склювали йому все обличчя, а зелені нутрощі та шматки гниючого м'яса звисали з живота. Поруч валялася відірвана рука по плече, виклювана дочиста.

Я таки змусила себе роздивитися їх усіх. Вони були понівечені ще до повішення, а ворони тільки виклювали їм очі і зіпсували обличчя. Від останнього, в довгому ряду, залишилася тільки нога, - вона так і бовталася на ланцюгу, погойдуючись на вітру. Огидне і жалюгідне видовище, яке могли скоїти лише нелюди.

Під'їхала Вагнеса, тримаючи мого жеребця під вуздечку.

- У амазонок Глорії розум помутнів від наркотичного зілля, - голос сестри звучав глухо та напружено. - Особисто мені нетерпиться знайти цю стару сучку, і спустити з неї шкіру.

Судячи з інтонації її голосу, вона саме це і збиралася зробити.