***

Але наш спокій тривав секунди. У дверному отворі, на другому кінці зали, появилася темна постать чергового козодоя. Він зупинився, і я заглянула в його очі, в яких глибока і густа порожнеча палала вогнем. Його очі зухвало дивилися на метеоритний меч Вагнеси, встромлений у кам'яну підлогу.

Потім з отвору вийшли інші козодої. Їх було троє, потім четверо, п'ятеро. Перший рушив у наш бік, решта застигли на місці.

Вагнеса пішла йому назустріч. Від зіткнення двох мечів повітря наповнилося тонким дзвоном металу. Сестра відбила і другий удар, і третій, а потім відступила назад. Наступила ще серія ударів, і Вагнеса знову відступила.

Біля отвору нерухомо стояли наші рогаті друзі, і поки не втручалися в цей процес. Знову і знову зустрічалися мечі, видаючи болісний вереск металу. Козодой був швидкий та спритний, як демон. Він обдурив Вагнесу поворотом тіла, і різким ударом хльоснув її лапою по ребрах. Перш ніж Вагнеса знову набула рівноваги і відновила дихання, то отримала другий  удар по хребту. Я бачила біль у її очах, і слабкість у ногах. А в очах козодоя горіла урочистість переможця.

І тут тільки я одна помітила, як в очах сестри блиснули злі вогники. Зібравши всі свої сили, вона високо підстрибнула, зробивши мечем широку дугу. Голова козодоя відлетіла, кров бризнула на підлогу, вимальовуючи на ній хитромудрий візерунок. Його голова, яка лежала на полу, здивовано дивилася на своє тіло, не вірячи тому, що бачила.

Козодої-спостерігачі відразу зробили крок вперед, наче отримали якийсь наказ.

Я стала поруч із сестрою. Потім, ще якісь хвилини, наші мечі піднімалися і літали у смертельній безмовності. Краєм ока я помітила, що Вагнеса з останніх сил б'ється відразу з двома козодоями, і зрозуміла, що ще трохи, і ми зустрінемося в іншому світі.

Я висмикнула метальні ножі. Різкий кидок, і два клинки блиснули в повітрі, встромившись у червоні очниці ближнього козодоя. Він завив і притис лапи до морди. Вагнеса підскочила, і мечем відтяла йому голову. Чудовисько звалилося на підлогу, поливаючи землю фонтаном крові.

Наступної миті я відчула, як на моїй шиї зімкнулися чужі лапи, і в мене потемніло в очах. Я тільки встигла обома руками вчепитися в зап'ястя монстра, і десь на межі свідомості промайнула думка про таку безглузду смерть.

Раптом хватка ослабла, і я розплющила очі, стискаючи дві відрубані кінцівки. Відкинувши їх від себе, я зітхнула на повні груди. Поруч, наче ураган, кружляла Вагнеса. Обманливим рухом вона встромила кинджал у морду чергового козодоя, по саму рукоятку. Висмикнувши клинок, вона ударом ноги, з розвороту, відкинула його убік.

Наші фізичні сили закінчувалися. Я завмерла на місці, побачивши, як до зали входили нові тварюки у чорних кольчугах. Ворогів прибуло, і далі боротися з ними було самогубством. Ми були в розгубленості, і це нас підштовхнуло. Я підняла лук, і спустила одна за одною кілька стріл у натовп монстрів.

- Нікатея, біжимо звідси! – хрипко закричала сестра, кидаючись до нашого отвору. – Давай у лівий тунель, а я їх затримаю! Ніка, швидше!

На якусь частку секунди я завмерла, роздумуючи, але Вагнеса штовхнула мене в спину.

І я побігла. За поворотом, з переляку, я заскочила не в ту арку. Я потрапила до блискучої зали, по центру якої височів золотий трон. Якісь дивні предмети займали майже всі приміщення. На троні сидів здоровенний козодой.

- Ось ти і попалася, принцеса амазонок, - пробулькав він скрипучим людським голосом. - Підійди до мене.

Краєм ока я оглянула периметр приміщення. Праворуч були двері. Не витрачаючи часу на роздуми, я перестрибнула через якусь скриню і кинулася до дверей. Козодой розвернувся на троні, і каламутним поглядом провів Нікатею, коли та вибігала із зали.

Вилетівши назовні, я відчула, що щось гостре увійшло мені в бік. Я почула нудотний звук, коли меч вислизнув із мого тіла. Я схопилася за бік і відступила назад, відчуваючи струмок теплої крові, що потік із рани.

- Я ж просив тебе підійти до мене! - проскрипів козодой.

Я затиснула рану долонею, намагаючись зупинити кров, і одночасно дивилася на його закривавлений меч, скраплений моєю кров'ю.

«Доведеться померти» - у розпачі подумала я, подумки прощаючись із життям.

І тут я почула звук, який був ледве чутний, але я його знала з пелюшок. Це було муркотіння бойової тигриці, з особистої охорони моєї матері. Потім почулося тихе гарчання, і я побачила тигрицю у довгому стрибку, що летіла на козодоя. Величезна котяча лапа гахнула козодою по маківці між рогами, а довгі пазурі пробили похилий лоб. Тигриця рвонула волохатого з такою силою, що той вилетів з чобіт. Ще мить, і ікласта паща тигриці зімкнулась на шиї шаленого козодоя. Він став трясти головою і сіпатися всім тілом, намагаючись звільнитися від хватки. Ще через мить він судорожно витягнувся, втупившись в стелю широко розплющеними немигаючими очима.

Я похитнулася, і повільно осіла на кам'яну підлогу. Спробувала підвестися, але не змогла навіть підвести голову. Я відчула напад нудотної слабкості, провісник майбутньої непритомності.

- Аша! – тихий жалібний стогін зірвався з моїх губ. - Моя дівчинка!

Тигриця підійшла, і почала м'яко тертися головою об мою ногу, вітаючи мене. Я полегшено зітхнула і опустила долоню на широку спину тигриці. Аша загарчала і штовхнула її, нагадуючи, що настав час тікати звідси.