***

Силою думки я послабила пута на кінцівках. Але, якщо по правді, то я зменшила свої кінцівки простим магічним заклинанням. Поволі підвелася зі столу, і опустила ноги на підлогу. Сусіди лежали нерухомо, із заплющеними очима. Поруч у кошику лежав мій одяг. Швидко накинувши на себе вбрання, я потормошила атланта, що лежав поруч. Але це було безглуздо, він був у якомусь трансовому літургійному сні.

Кинувши це заняття, я попрямувала до дверей. Ні запорів, ні ручок на них не було. Відкривши двері, я потрапила в тунель-коридор, який був порожній. По боках коридору були ще двері, і я відкрила найближчі з них. Там була така сама лабораторія, з якої я вийшла.

Наприкінці коридору були двері, у формі овалу. При натисканні на важіль, двері відчинилися, і я опинилась у невеличкій квадратній кімнаті. Коли я відчула тремтіння і вібрацію, то зрозуміла, що це підйомник, який автоматично почав рухатися вгору. Внутрішній холод скував моє тіло. Небезпека була повсюди, і мені було страшно.

Раптом гудіння припинилося, підйомник зупинився і двері відчинилися. Я обережно вийшла, і опинилася в печері, нашпигованій блискучими механізмами. Вони тихо гуділи, і періодично спалахували червоними вогниками.

Трохи збоку, на рейках, стояла вагонетка. Якийсь внутрішній голос підказав, що це саме те, що мені зараз потрібно. Шанс мізерний, але інших просто не було. Я заскочила всередину вагонетки, і різко потягнула важіль на себе. Поштовх відкинув мене назад, і притиснув до задньої стінки вагонетки. Вона рвонула вперед, швидко набираючи швидкість.

Я навіть не змогла щось зрозуміти, як вагонетка різко зупинилися, ніби в стіну в’їхала. Я з силою вдарилася головою об передню панель керування, і, скоріш за все, на кілька секунд знепритомніла. Прокинувшись, я почула слабкий звук, що ритмічно повторювався. Це було капання води. І ще був запах. Саме цей запах привів мене до тями. Приторно-солодкуватий запах розкладання та смерті, який тягнувся десь знизу.

Далеко попереду мерехтіло світло. Я з силою вибралася з вагонетки, і пішла в тому напрямку. Голод і спрага перетворилися на стійкий біль. Я деякий час йшла цим тунелем, поки не вперлася в мерехтливий портал, який був входом у цей підземний світ мутантів-козодоїв. Я вийшла до знайомого мені місця, – лемурійського міста-фортеці, на березі океану.

На свій подив, я не відчувала страху. В мені вирувала тільки злість та ненависть. Я дивилася на гори вдалині, на ліс та рівнину праворуч. Що це за світ такий потворний? І хто його створив? Знищити б його!

- Ти хочеш знищити цей світ, принцесо? – десь у моїй голові пролунало запитання. - А що ти зможеш створити замість нього?

Я почала крутити головою в різні боки, намагаючись знайти господаря цього голосу. Но вже згодом безумство, що охопило мене, минуло.

- Отже, ти не Бог, принцесо, якщо не можеш створити світ? - голос з порожнечі завучав знову, но вже глузливо.

- Ні, я не Бог, - мої ж слова обпалили мене.

- Завжди пам'ятай про це, принцеса амазонок.

Від несподіванки я позадкувала і присіла на величезний камінь. Я старанно приготувалася зустріти будь-яку долю, яку б не приготували мені Володарі Карми.

Потім я спробувала телепатично надіслати повідомлення матері, але присутній у моєму мозку бар'єр, накладений козодоями, заважав цьому. Ще в цьому місці була якась чужорідна магія, яка заважала мислити ясно. Як я не напружувала свої здібності, як не концентрувала свою ментальну енергію, відповіді не було. Зусилля були марними. Втім, чи не однаково?

Морщячись від болю, я з зусиллями піднялася на ноги. Мене хитало, як травинку на вітру. Я пішла до лісу, на захід, у бік Бакстера. Але я більше падала, аніж йшла. Потім знаходила сили, вставала і йшла далі. Потім побігла, спотикаючись. Перед очима миготіли чорні плями, все тіло покрилося холодним липким потом. Но я намагалася триматися на ногах, долаючи вбивчу слабкість.

Всю ніч я йшла на захід. Моя хода була тихою та важкою, а ще доводилося ловити всі звуки в повітрі. Поранені ноги кровоточили, але я йшла і йшла, доки не зрозуміла, що не зможу більше зробити й кроку. Абсолютно змучена, я опустилася на землю, біля величезного дерева. Боліла кожна кісточка, кожна клітинка організму.

Біля цього дерева я згорнулася калачиком, щоб хоч трохи зігрітися. У такому положенні я довго лежала, розмірковуючи про своє становище, яке було незавидним. Я підтягнула коліна ближче до грудей, і уткнулася в них підборіддям. Зірки блимали на нічному небі, і дивлячись на них, я почувалася якоюсь дуже маленькою та втраченою. Потім все довкола попливло.

Пронизливий холод розбудив мене, і вивів з тривожного сну. Дорогою, яка пролягала внизу, щось рухалося. За мить тіні, що гойдалися, перетворилися на високі постаті, що їхали на конях. У світлі Венери виблискували клинки їхніх мечів. Я помітила, що їхні плащі взагалі не колихалися на вітру. Їхні фігури здавались темними плямами вночі, а стукіт копит коней нагадував… Та нічого він не нагадував, не було жодного стуку. Примарні воїни вдивлялися в ліс, щось шукаючи. Я бачила тільки темні провали в капюшонах.

Незважаючи на холодний вітер, на моєму лобі виступили краплі поту. Я судорожно стиснула дерев'яну палицю, відчуваючи на собі їх пильний погляд. Мене затрясло від їхньої ненависті, яка накривала все навкруги.

Раптом тіні розвернули своїх коней, і пустили їх шаленим галопом, у бік лемурійського міста.