***

- Принцесо! Принцесо! – тихенько шепотіла дівчина, що схилилася наді мною. При цьому вона розгойдувалася туди-сюди, немов у якомусь трансі. Мої зуби від холоду вибивали дріб, і мене трясло.

- Ти пам'ятаєш, хто ти? – тихо спитала дівчина. – Скажи мені, хто ти?

- Сама знаєш, - відповіла я.

- Я хочу, щоб ти сама сказала мені ці слова. Хто ти?

- Нікатея, - прошепотіла я. – Принцеса амазонок.

- А я Аріта, молодша дочка Глорії, найвищої жриці твоєї матері.

- Щось ти не схожа на амазонку, - промовила я. – Маленька, худенька та зелена.

- Я тут уже багато часу, принцесо, навіть не знаю скільки. Може рік, а може три. Це в'язниця козодоїв, підземних мутантів.

- Значить, ти весь цей час сидиш тут?

- Так. Візьми, поїж це. Воно несмачне, але їстівне.

Аріта простягла мені тарілку з зеленою пастою.

- Дякую, Аріто. Я голодна, але не настільки…

Зовні почулися кроки, і почав скреготіти дверний засув.

Моя новоявлена подруга відскочила від мене, і забилася у дальній кут. Наступне, що я побачила, була козляча морда, що дивилася зверху на мене. Перекошене обличчя з порожніми очима. Його губи почали щось вимовляти, а потім простір навколо мене спалахнув і поплив. Не залишилося нічого, крім гострого болю, спазми якого скрутили мій мозок та тіло. По моєму обличчю потекли сльози, змиваючи останню надію. Я втратила волю, а за нею свідомість.

Коли я прийшла до тями, то зрозуміла, що розпластана на величезному кам'яному столі, і пристебнута до нього ременями, по руках та ногах. Крім легких чобіт та запеклої крові, на мені нічого не було. У вухах гуркотіло, а перед очима пливли кольорові круги. Тупий біль заповнював голову, все тіло знобило. Ліве передпліччя пронизували невидимі ікла тупого, дратівливого болю. Кімната пливла і розгойдувалася, думки розбігалися в різні сторони. Було безсилля та розпач від незрозумілої ситуації, яку мені ніколи раніше не доводилося відчувати. Я напружила пам'ять, намагаючись згадати подробиці останніх подій. І страх накотив новою хвилею, коли я зрозуміла, що мені спробували заблокувати пам'ять.

Спокій! Спокою та терпінню я навчилася давним-давно. Зараз це була моя зброя проти страху та паніки, які лещатами затиснули голову і залізли всередину тіла. Тільки спокій і ясність розуму, це все, що залишилося в мене. Згадалися слова старої Брони: «Усі ми з дитинства смокчемо груди Смерті, перед цією царицею схиляються всі». Я посміхнулася сама собі, хоча в очах мерехтіли вогники тривоги.

У цій задушливій «гробниці» стояв страшений сморід. Праворуч хтось застогнав, ліворуч почувся уривчастий хрип. Я видавила із себе запитання.

- Хто тут? Хтось скаже, де я?

Стогін перервався.

– Це лабораторія козодоїв. Ми в руках тих, хто викрадає землян на експерименти. Кажуть, що вони демони з пекла, і я вже вірю в це.

- Хто ти? - запитала я.

– Я з північних земель Атлантиди. Мене захопили під час полювання, у горах, поблизу океану.

- Я теж з Атлантиди, - промовив хриплий. - Мене схопили прямо в лісі, під час прогулянки.

Раптом почулося шипіння, і я відчула запах удушливого газу. Горло стиснула судома, моя свідомість відключилася.

Крізь пелену туману до мене долинуло гортане булькотіння. Слова не були словами, а тільки набором звуків. Вроджений інстинкт самозбереження втримав мене від будь-яких рухів, і я застигла в нерухомості на столі.

Бормотання стихло, всі звуки зникли. Ще деякий час я лежала не рухаючись, а потім відкрила очі. Вдарило яскраве світло. Помалу звикнувши до нього, я побачила дивну картину. Праворуч тяглася низка таких же столів, на якому лежало моє тіло. На столах лежали люди, - істоти різних земних рас. Вони були або мертві, або непритомні. Швидше за все, непритомні. У дальніх, біля стіни, на головах були металеві шоломи, а в тіла введені гнучкі трубки. Над останнім столом, у моєму ряду, висів фіолетовий екран, і над ним схилився рогатий козодой.

Я повільно підвела голову, намагаючись розглянути, що там відбувається. Шолом на голові людини завібрував, і вона почала смикатися в конвульсіях. З  острахом я зрозуміла, що бачу смерть людини. Не смерть тіла, а ту смерть, яка перетворює людину на істоту-зомбі. Останньою я побачила блакитну димчасту кульку, яка відокремилася від сонячного сплетіння людини, і яка поглинулася екраном, що висів над людиною. З побаченого я зрозуміла, що відбулося захоплення душі. Козодої збирали людські душі...

Мені стало нудотно, нутрощі схватили спазми. Ще пощастило, що я на другому кінці ряду. Я повільно поворухнула руками та ногами, перевіряючи їхню слухняність.

Операція на іншому кінці кімнати була складною, і повністю поглинула увагу рогатого. Коли він закінчив свою диявольську роботу над людиною, то викотив екран з кімнати. Настала гнітюча тиша, яка принесла сумні роздуми.

Кожна людина, рано чи пізно, замислюється над своєю смертю. Напевно, у звичайному житті такі думки рідко кого відвідують. Але коли ти лежиш на приготованому тобі смертному одрі, і Врата в потойбічний світ мерехтять перед тобою, то мимоволі фантазуєш: що там, за цією Брамою? Який там світ? Що там доведеться покласти на терези? Які вчинки та діяння схилять твою Чашу? Цієї миті мені здалося, що на мене лягли гріхи всіх амазонок імперії, і що я сама розплачуватимуся за всіх. Дикий біль пройшовся по моєму тілу, і я раптом зрозуміла, що Смерть мені не подруга, і я не відчуваю її дихання. Її тінь ще далеко попереду, і в цьому житті мені ще страждати та страждати.