***

Темрява. Якийсь запах…

Ні, це не запах, це сморід. Сморід сечі, гнилі та протухлого мокротиння. У нерухомому сирому повітрі чутно віддалений звук капаючої води. На кам'яну підлогу падала тінь ґрат. Нікатея потерла скроні, щоб прийти до тями. Голова розколювалася від болю, і важко було знайти в ній якісь думки. Мучила спрага, губи пересохли та кровоточили.

Я вилаялася, потерла долонею обличчя. В голову прослизнула перша і остання думка: «І чого я вічно потрапляю в якесь лайно?».

Раптом якась чужа, жахлива сила обрушилася на мою свідомість, і свідомість вирішила залишити мене. Не знаю, скільки разів я прокидалася, і потім знову поринала в сон. Але це був один довгий та дивний сон, у якому я була тигрицею.

Кам'яний виступ раптово з’явився перед очима тигриці. Вона відчула, що це каміння кличе її, і рвонулася назустріч йому, долаючи підйом своїми сильними лапами. Птахи на її шляху розліталися в різні боки, з галасом злітаючи в небо. Вітер обтікав тигрине тіло, а запахи зливались у єдиний аромат.

Розкидаючи лапами дрібне каміння, тигриця подолала останні метри і зупинилася на вершині виступу. Величезне сонце висіло в небі, а внизу, як бачили очі і чуяв ніс, тяглися зелені ліси. Високо вгорі кружляв коршун, - темна крапка на червоно-фіолетовому небі.

"Принцеса!". Людське слово виникло в голові тигриці спонтанно, і вона відчула, що воно відноситься до неї.

Тигриця - принцеса лісового царства: сильна, люта та самотня. Все, що знаходиться довкола, належить їй.

Далеко внизу, у густій гущавині, щось заворушилося. Тигриця підняла вуха, вловивши рух біля лісової річки. Вовки, зрозуміла вона, женуть якусь дичину. Їх дуже багато, ціла зграя…

У неї теж раніше була своя зграя. Їх було три тигриці-сестри, які трималися осторонь усього звірячого світу. В неї десь усередині звучали імена, які дали їм Небожителі, щоб відрізняти одну від іншої. Але вона розрізняла сестер не за звуками імен, а за запахом. Вони всі пахли схоже, але кожна по-своєму. Вона не бачила їх вже давно; їх розкидала доля, як листя при урагані. Іноді їй здавалося, що сестри десь поруч, і ховаються від неї за кам'яним виступом. Вже давно не чула вона їхніх запахів, але постійно відчувала їхню присутність. Колись ці ліси, на сотні кілометрів, належали лише їм, і вони були господарями цих просторів. Але в один час сестри покинули цей ліс, і пішли у світ шукати свою долю.

Вітер подув у її сторону, і приніс запах оленя, страху та крові. Він пробудив у тигриці голод. Вона принюхалася, і побігла у бік запахів, трохи розтиснувши щелепи. Крутий схил сповільнював рух, але вона довгими стрибками впевнено мчала через каміння та повалені дерева.

Коли вона прибула на місце, олень уже випустив дух, і був оточений зграєю вовків. Ватажок, зі своєю самкою, вже приступили до трапези, відриваючи ласі шматки з підчеревини. Зграя терпляче чекала своєї черги.

Тигриця знаходилася з підвітряного боку, і вовки відчули її тільки тоді, коли вона, після довгого стрибка, матеріалізувалася перед ними. Вовки присіли, вишкіривши зуби, і дружно загарчали.

Тигриця відповіла низьким застережливим риком, і показала зуби. Вона була вп'ятеро більша за своїх далеких родичів, але вони таки кинулися на неї, клацаючи зубами. Раніше, коли три сестри були разом, вовки завжди мовчки відступали, спритно випереджаючи один одного.

Тигриця зустріла атакуючих з величною холоднокровністю лісової принцеси, яка захищає свою честь та право на здобич. Зімкнувши щелепи на голові першого вовка, вона відкинула його убік. Наступній парочці тигриця граціозно перебила хребти. Інші зникли в підліску, не спокушаючи свою долю.

Між тигрицею та оленем залишився тільки ватажок, із закривавленою мордою, але вже без подружки. Кров на морді не приховувала сивини біля пащі, що говорила про його старість. На землю стікала червона слина.

«Він зовсім не боїться мене, як і я його, – подумала тигриця. – Хороша буде бійка». Звірі кинулися назустріч один одному.

Для тигриці це була гра. Вовк стрибав між корінням та камінням, намагаючись дістати її зубами. Він кружляв навколо тигриці, намагаючись хоч якось куснути її за ногу, коли вона відверталася. Один такий укус так розлютив тигрицю, що вона блискавично розвернулася, і розірвала вовку горло. Гра скінчилася. Вона сильно зголодніла, а здобич манила.

"Принцеса!".

Почувши цей голос, вона завмерла і тихо загарчала. Вовки дивилися на неї із-за дерев своїми жовтими очима, що горіли в останніх променях сонця. Ніхто з них не чув того, що чула вона. Тигриця вчепилася зубами в ногу оленя, і відірвала шматок.

- Принцесо! Принцесо!

"Що я роблю!? Яке м'ясо?». Ця думка належала вже не тигриці, а Нікатеї, яка прокинулася. Все довкола вібрувало та мерехтіло. Згодом пелена туману почала зникати, з’явилося людське обличчя та кам'яні стіни навколо. Теплий, солонуватий присмак крові у роті зник. «Яка ж я голодна, – подумала я, - як хочеться їсти».