ГЛАВА 14

Час – не вектор, як вважають люди. Часовою ілюзією вищі сили залучають нас у якусь гру, де ми не маємо права вибирати та розуміти. Я завжди намагалася бути простим спостерігачем у цій грі , але не завжди це виходило.

Останнім часом я частенько думаю про Валіуса. Навіть у ті моменти, коли мені загрожувала небезпека, я переносилася думками в наше далеке дитинство, розмірковуючи про долю свого брата-близнюка, який став Командором Титанів Атлантиди.

Чому ці спогади так приваблюють мене? Коли я дізналася, що він відмовився від трону Імператора Атлантиди, то я була вражена, я була приємно здивована. Виявилося, що особистість сама по собі набагато цінніша за те, що ми успадковуємо при народженні, і Валіус довів це усьому світу. Як особистість, він подолав всі обмеження, накладені на нього обов’язками принца-спадкоємця та законами Атлантиди. В ім'я якої мети? Я думаю для того, щоб гідно пройти свій земний шлях, і не забруднитися на його теренах. А чи вдасться це йому? Я знала, що хоча він і не став Імператором Атлантиди, але мав таємну владу над усіма процесами в імперії. Від наших агентів я дізналася, що за допомогою Срібного Легіону він контролював усіх жреців Атлантиди, і навіть Імператора, свого дядька. Може, він знав щось таке, що було невідомо іншим?

Ці філософські міркування все частіше проникали в мою голову, і розважалися з моєю свідомістю. Щоб хоч якось уникнути їх вплив, я заглиблювалася в лісові хащі, - в пошуках умиротворення та спокою. Зливаючись з природним середовищем, я знаходила там гармонію і  затишок.

Сьогодні я була обережнішою в лісі, намагаючись не потрапити в чергову мисливську пастку. На землі проглядалися свіжі сліди великого лісового птаха, який завжди вважався чудовим трофеєм для амазонок. Я зняла шолом і важкий нагрудник, щоб легко та безшумно підкрастися до цієї здобичі. Виглянувши із заростей, я побачила, що птахи спокійно походжають уздовж річки. На схилі протилежного пагорба щось заворушилося, і я помітила силует, що промелькнув між деревами. І тут на мене накотила хвиля незрозумілої небезпеки.

Із-за річки підкрадалися якісь темні істоти, - квапливі та злі, несхожі на відомих мені звірів. Вони обережно наближалися, і їх було дуже багато. Немов відчувши мій страх, вони почали стрибати в річку і пливти в мій бік, розтинаючи воду своїми потворними мордами. І тут я зрозуміла, що їм потрібні були не птахи, вони збиралися полювати на мене.

Я підбігла до найближчого величезного дерева, видерлась на нього і почала спостерігала за зграєю. Я вміла керувати тваринами, і чому б не спробувати зараз? Тільки це було можливим, якщо це нормальні тварини. Я послала телепатичний сигнал до центру зграї. Жодної реакції. Ні, це не звичайні тварини, від них виходило кровожерливе прагнення вбивати та пожирати. Вони були некеровані, і викликали лише огиду та страх…

Коротконогі, спритні та нахабні. Загострені ікла, маленькі очі горіли злістю і жагою смерті. І тут я зрозуміла, що це були щури-мутанти. Але звідки такі величезні розміри?

Я натягнула тятиву лука, і перша стріла полетіла до цілі. Ватажок зграї недовго покружляв на місці, зі стрілою в лобі, а потім без жодного писку завалився замертво. Це змусило зграю спочатку зупинитися, а потім позадкувати до річки.

Я зістрибнула з дерева, з рішучим наміром тікати звідси. Але цієї миті відбулося щось незвичне, ніби тиша холодною тінню опустилася на ліс, і я ще краєм ока упіймала якийсь рух. Спрацював рефлекс, придбаний та відшліфований ще у бойовій школі Інкар. Я схопилася за рукоять меча, але меч, який під час тренувань блискавично вискакував із-за спини, зараз нізащо не хотів вилазити. Він загруз у ножнах, наче у смолі. Земля піді мною тремтіла та гула. Але я раптом зрозуміла, що тремтить не земля, а мої власні коліна. Мене хитало в різні боки.

      Мене захлеснуло моторошне відчуття магії. Дотик магії був відчутним, хоч і до божевілля далеким. Подув дивний холодний вітер, зашелестіли вершини дерев, світ почав блимати. Нікатея зробила крок, оступилася і впала на коліна. Зелений промінь встромився їй у спину, немов спис у м'яку плоть, розколюючи і з тріском дроблячи кістки. За цим послідував удар по голові, який приголомшив принцесу. Тільки шкіряний шолом із металопластиковими вставками врятував їй життя. Сліпуче, обпалююче світло вдарило в очі. Вона вдихнула їдкий сірчаний запах, і спробувала підвестися, але отримала ще один удар. Останнє, що вона побачила перед втратою свідомості, це потворну козлячу морду, з гіллястими рогами.