***

Коли ми пройшли між ними, я вловила за спиною якийсь рух, потім пролунало злюще гарчання. Ми різко зупинилися, і повернулися на звук. Від подиву я широко розплющила очі; в наш бік стрімко мчала небачена досі звіринка. Вона бігла на задніх лапах, наче двонога рептилія. Зростом вона була метрів п'ять, а з пащі стирчали чорні ікла, розміром з людську руку, які загиналися донизу. На лобі красувалося три ока, наче сяючі ліхтарі.

Ряди гострих зубів не віщували нічого доброго. Жахлива істота летіла на Вагнесу, роззявивши пащу, ніби готуючись проковтнути її. Сестра відскочила, але чудовисько також змінило напрямок. Вагнеса високо підстрибнула, і обома мечами полоснула його по голові, завдавши ударів по тугих шийних м'язах. Монстр заревів, і спробував зубами зловити мечі, що мелькали в повітрі. Обидва мечі Вагнеси рухалися синхронно, відтинаючи клапті грубої шкіри з шиї та плеча.

Потвора різко відскочила назад, і приземлилася на витягнутий хвіст. Моторошні трипалі лапи, з гострими кігтями, люто замиготіли в повітрі, готові розірвати сестру. Вагнеса ледве встигла відскочити, завдяки чому уникнула смертельного удару.

Я збентежено дивилася на сестру, і тому пройшли якісь секунди. Потім вихопила лук із-за спини, і послала стрілу в середнє око монстрові. Хоча Чаша за спиною і сковувала мої рухи, але стріла влучила точно в ціль. Око з нудотним хлюпанням луснуло, забризкавши Вагнесу слизом. Чудовисько закинуло голову назад, і видало пронизливе ревіння. Вагнеса не забарилася скористатися перевагою, коли рептилія відволіклася. Перекотившись під його задніми лапами, вона ззаду встромила два меча йому в шию. Почувся чавкаючий звук, і кров струменем бризнула на землю.

Ми не стали чекати, поки чудовисько завалиться на землю, а розвернулися і кинулися тікати, подалі від цього місця. Але новий вибух ревіння все ж таки змусив нас обернутися. Біля пораненого звіра стояв такий же самий, ще один доісторичний жах. За кілька хвилин ми на власні очі побачили, як працюють щелепи цих звірят. Зообрат, що тільки но прибув, в секунди розірвав тушу, з легкістю перемелюючи кістки свого родича. Ми не стали більше дивитися на цей звірячий банкет, а побігли далі.

У звивистих гірських долинах, якими ми пробиралися до океану, ознаки будь-якого життя були відсутні. Скрізь, між кам'яними височинами, лежали спокійні блакитні озера, обрамлені зеленими чагарниками.

Коли настала ясна ніч, ми знайшли яскраву зірку у сузір'ї Орла, що вказувала на північ. Ми пішли в цьому напрямку, петляючи між кам'янистими пагорбами та гірськими обвалами.

Вже під ранок ми спустилися в зелену, усіяну квітами долину. Здалеку чувся запах океану, гомін прибою та крики чайок. Незабаром перед нами відкрилася дзеркально-блакитна гладь, наче відшліфований сапфір. Прибережні гори, що відображалися в воді, були прекраснішими за самі гори. Берег був усіяний величезними каменюками, що скочувалися зі схилів. Темні, відполіровані до блиску океанськими хвилями, вони лежали і на березі, і у воді. Вони темніли під прозорим дзеркалом океану, наче спини морських тварин.

Ми повільно пішли піщано-кам'янистим берегом океану. Ні гвинтокрила, ні корабля, обіцяних матір'ю, не спостерігалося.

За величезним валуном нашу увагу привернув якийсь дивний об'єкт. Ми підійшли до нього. На океанських хвилях гойдалася срібляста куля, діаметром близько п'яти метрів. Біля неї проглядалися сходи, які йшли вниз, під воду. Під поверхнею води було ясно видно величезні блоки з білого мармуру, оброслі водоростями і молюсками. На величезних монолітах проглядалися написи з незнайомих ієрогліфів, які я не зустрічала в жодному рукописі. Ієрогліфи представляли водні знаки: риб, вугрів, раків, спрутів, китів та інших океанських жителів.

- Що це? Схоже, що це сходи до підводного міста, - промовила я.

- Тихіше! – шикнула Вагнеса. - Якийсь шум.

Ми почули звук, що лунав знизу, з-під води. Глухий та глибокий, він нагадував гул дзвону.

По воді почався рух, який не можна було пояснити вітром. Потім із води почали підніматися постаті, які наближалися до нас легко і швидко, ніби не по воді, а по повітрі. Вони левітували...

Я помітила, що вони були схожі на нас, і мали руки та ноги, тільки з клиноподібними перегородками. Їхня бліда шкіра блищала на сонці. Голови були також як у людей; з коротким волоссям, що майже не відрізнялося за кольором від тіла. По обидва боки горла було видно круглі плями, – закриті зябра. У них був широкий ніс із великим ротом, і вуха з кісточками. На них були вузькі пов'язки на стегнах, вкриті риб'ячою лускою різних кольорів. У руках, з перетинками між пальцями, вони тримали жезли химерної форми, у вигляді знаків запитання. Це, швидше за все, була їхня зброя. Вони тримали ці жезли у лівій руці, демонструючи свої мирні наміри.

Поряд із їхнім ватажком йшла дівчина. Її рухи були м'якими та повними грації; плавними, наче хвиля, що набігала. Блідо-зелене волосся дівчини було майстерно завите і охоплене блискучою діадемою, з коралів та перлин. Її довга прозора блакитна сукня була перехоплена на плечах пряжками з раковин, на талії був пояс, із вкрапленнями дорогоцінних кристалів. Під сукнею проглядалися гарні груди з темно-зеленими сосками. У руках вона тримала букет квітучих лілій.