***

- Тут щось трапилося, щось дуже  жахливе, - висловила я свої сумніви. - Ця земля зазнала сильного болю з вини людини. І, найімовірніше, це було дуже давно.

– Це був термоядерний вибух величезної потужності, я читала про це, – промовила Вагнеса. – Навіть у плащі я страшенно замерзла, пішли звідси.

- І як же ми спустимося? – спантеличено запитала я сестру.

- В одній книзі я читала, що тут мають бути якісь сходини, - загадково відповіла вона.

Вагнеса підійшла до скелі, і кивнувши мені, указала на хитромудрі сходини, що йшли вниз. Вони були розташовані так, що помітити їх, з будь-якої іншої точки, було просто неможливо.

- Та ми ж звалимося з них, і розіб'ємося! – обурилася я.

Але сестра не звернула уваги на моє зауваження. Наступної миті вона рішуче почала спускатися по сходинах вниз, і я була змушена слідувати за нею.

Десь за годину дно ущелини наблизилося до нас, сходини закінчилися. Ми стояли на високій скелі, мовчки дивлячись на глибоку скелясту ущелину, що простягається під нами, за сотню метрів унизу. Її стіни були настільки гладкими, ніби їх спеціально відшліфували невідомі майстри. Я повернула голову праворуч, і від побаченого мої очі перетворилися на тарілки.

- Що це? - вирвалося в мене.

- Не що це, а хто це, - відповіла Вагнеса. – Це лемуро-атланти.

Внизу, в ущелині, погойдуючись на довгошиїх динозаврах, попарно рухалася низка чорношкірих велетнів. Я завмерла, дивлячись на таке диво. І невідомо, що мене здивувало більше, – динозаври чи лемурійці.

Їх було багато, дуже багато. Я почала їх рахувати, виїжджаючих через величезну скелю, оповиту молочним туманом. Коли я нарахувала їх понад півсотні, Вагна штовхнула мене, і я збилася з рахунку. Мабуть, їх було кілька сотень, і вони все їхали та їхали. Зростом вони були близько шести метрів, їх грудна клітина була якоюсь трикутною, руки надто довгі, а ноги короткі та товсті. Великі голови, позбавлені шиї, стирчали прямо з плечей. Сплющені обличчя мали жахливий вигляд, а маленькі очі майже губилися в складках ороговілої шкіри. Ніздрі постійно рухалися, ніби вони принюхувалися до цього світу.

Спочатку я подумала, що вони носять звірячі шкіри, але це була їхня власна шерсть, дуже густа. Сморід від них піднімався такий, що в мене аж дух забило, хоча ми й перебували за сотню метрів над ними. У руках вони тримали кийки, схожі на викорчувані сухі дерева.

Їхній ватажок відкрив рота, повного величезних зубів, і видав щось середнє між відрижкою і гуркотом грому. Я не одразу зрозуміла, що він так засміявся.

Мені стало страшнувато, і я вирішила пожартувати.

- Вагнеса, спитай у нього, чи не на своєму батькові він сидить.

- Звідки у цьому світі лемуро-атланти? - запитала Вагнеса, швидше сама себе, ніж мене. – Я вважала, що вони давно вимерли, сотні тисяч років тому.

- Вимерли, та мабуть не всі, - промовила я.

Ми ще довго стояли на місці, поки велетні не зникли за гірською ущелиною.

З протилежного боку скелі, вниз, вела стежка, і ми почали спускатися нею. Нам траплялися свіжі сліди звірів, іноді пролітали птахи. Але ознак будь-якого людського життя тут не відчувалося. Ми спустилися нижче і побачили першу рослинність на цій землі. Виглядала вона, щоправда, якось дивно. Листя чагарників було набагато світлішим, ніж у звичайній природі. Їхній вигляд був якийсь болючий, наче виросли ці чагарники з ураженого недугою насіння. Долину, по якій ми пішли, заповнювали химерні дерева, які були набагато вищі за чагарники, і їм, напевно, було по кілька сотень років. Вони були скрючені в різні боки, наче росли по черзі то в одному, то в іншому напрямку. Сонце заходило, і на багато кілометрів тяглася тінь, породжена горою Кайлас.

Пройшовши по жахливому лабіринту, між скрюченими деревами, ми помітили, що долина ожила. Якісь невеличкі птахи, зі стрекотінням, падали на наші голови, намагаючись поклювати нас. В одному місці ми побачили ще одного потворного мешканця тутешніх місць; довгого, лускатого і з роздвоєним язиком, який стирчав з величезної пащі, і який дивився на нас немиготливими очима. Це була якась змія, тільки на коротких лапах.

Незабаром ми наблизилися до величезних кам’яних колон, які зверху здавалися валунами. Вони ніби перегороджували собою вихід із долини, залишивши лише вузький прохід між собою. Колони відкидали грандіозні тіні, вселяючи благовісний трепіт своєю величчю. Здавалося, що вони з'явилися задовго до того, як сюди прийшла перша людина, і були ровесниками самих Богів.

Вітер гуляв між колонами, видаючи дивні звуки, від яких було моторошно. Ми застигли між ними, чітко усвідомлюючи те, наскільки нікчемне та швидкоплинне людське життя. Самим своїм існуванням ці мегаліти, не підвладні часу, ніби глузували з усього живого.

- Стовпи Скорботи, - промовила Вагнеса. – Так вони називаються у легендах.