***

Якоїсь миті я відчула, що мене зносить у якусь прірву, і цілий хоровод думок закрутився в голові. Я спробувала відповзти подалі від порталу, але мене повільно і невідворотно вабило в цю прірву, до непроглядного мороку. Лише похмурим та байдужим Богам відомо, що сталося далі...

Я щосили намагалася подолати жахливу силу, яка втягувала мене в цю прірву. І тут якась невідома сила відкинула мене назад, у зал. Тепер я лежала на підлозі, вчепившись пальцями в кам’яну підлогу. Навколо завивав і стогнав невидимий вітер, який притискав мене до підлоги. Згодом вітер стих, я сіла. Сильно паморочилося в голові. Я озирнулася на портал, і нічого не побачила між колонами. Він зник, і Зара зникла в ньому, назавжди.

Я насилу здолала раптовий напад слабкості та нервового тремтіння, відчуваючи пульсацію якоїсь зловісної енергії в собі. Зараз я була в ролі свідка, здатного лише сприймати, але ніяк не впливати на перебіг подій. Жодні аргументи розуму не змогли б зараз змусити мене підійти до порталу. Не зараз. Можливо потім…

- Я знайду тебе, Зара! – у розпачі прокричала я, у проліт між колонами. – Клянуся Богами і небесами, я знайду тебе!

Цієї миті я поклялася собі, що знайду сестру, в якому б світі вона не знаходилася.

- Що ти там побачила? - запитала Вагнеса, що підбігла. - Що із Зарою? Де вона?

- Ну, ми влипли, - відповіла я, звільняючись від заціпеніння. – Вічно ліземо туди, куди нас не просять. Зару засмоктав портал, її не повернути, давай вибиратися звідси. Портал витягнув із мене всю енергію, і мені здається, ніби з мене висмикнули хребет.

Дуже захотілося покинути це місце. Але виявилося, що зрушити з місця – це все одно, що пробиватися проти течії, яка тягнула нас у протилежний бік. Це була реальна небезпека.

Я поставила ментальний бар'єр, щоб захистити мозок. Підійшла та зняла з постаменту Чашу, запакувала її у мішок, який закинула за спину. Кришталеві кулі світилися як і раніше, начебто нічого й не сталося. Але раптом ми почули віддалений гуркіт, що лунав з-під землі.

- Швидше! Тікаємо звідси! - закричала Вагнеса. – Це із-за Чаші!

За вівтарем, у похилій стіні, проглядався круглий прохід, частково забитий камінням. Ми почали відкидати каміння, намагаючись вибратися назовні. Коли ми пробили вікно і протиснулися через нього, то опинилися перед металевими дверима. Гвинтова засувка знаходилася з нашого боку, і тому легко відкрилася. За дверима ми опинились у широкому темному коридорі. Крок за кроком, ми почали обережно йти вперед, - по тунелю, що піднімався вгору.

Але за сотню метрів нас зустріла «несподіванка». Зверху почало падати каміння, а стеля коридору протестуюче заскреготіла і почала розвалюватися на частини. І тому ми побігли, ми дуже швидко побігли.

Ми лише на крок випереджали обвал тунелю, каміння сипалося суцільним потоком позаду нас. В кінці тунелю лежав величезний валун, що загороджував вихід. Вагнеса, ні на мить не зупиняючись, підставила долоні. Моя права нога відштовхнулася від них, і я злетіла вгору, підкинута сестрою. Через долі секунди я вже нахилилася вниз, і Вагнеса, схопившись за мою руку, заскочила на валун. Для левітації часу не було.

Ми вискочили з тунелю у той самий момент, коли новий поштовх обвалив все позаду нас, залишивши після себе хмари пилюки та слабке гудіння. В обличчя нам вдарило яскраве сонячне світло та свіже повітря.

Відбігши на кілька метрів, ми разом звалилися на землю, важко дихаючи і озираючись на гору-піраміду, яка мало не стала нашою могилою. Знесилені, але тріумфальні, ми ще довго лежали, оглядаючись і відновлюючи дихання. Навколо валялися гладкі круглі валуни, а повітря  було свіже і тепле.

- А міг прийти безглуздий кінець, для двох останніх та найдивовижніших принцес амазонок, - посміхаючись промовила Вагнеса. – А тепер уперед, моя бойова сестро. І нехай усі наші вороги, побачивши твоє брудне войовниче обличчя, повмирають зі страху. Ніка, нам пора додому!

- А може треба пробубнити якесь магічне слово, перед дорогою? - запитала я з посмішкою.

- Ну звісно, - відповіла Вагна. – Є таке слово, але воно дуже непристойне. Спробуй, розумниця, надіслати нашій матері телепатичний сигнал про допомогу. Ти її остання дочка, і в тебе найміцніший з нею зв'язок. Іншого способу немає.

Кілька хвилин я сиділа, поринаючи у глибокий транс. Пробити енергетичний захист острова було дуже важко, але виявилося можливим. Мати повідомила, що висилає за нами корабель і гвинтокрил. Хтось із них, мабуть, зможе пробитися до острова.

Подув холодний вітер, і ми накинули хутряні плащі. Це трохи зігріло нас, і ми вирішили оглянути місцевість. Обережно підійшовши до кручі, ми подивилися вниз, на невідомий світ. Далеко внизу була понівечена чужа земля, вкрита легким туманом. І не можна було розгледіти, що там унизу. Ми глибоко вдихали незнайоме повітря, наче хотіли відчути і виділити якийсь сторонній запах, з-поміж багатьох інших.