***

За незрозумілим закликом ми всі одночасно розвернулися, і подивилися у центр цього приміщення. Тільки тепер ми помітили об'єкт, який чомусь раніше не помічали. Суворо по центру цієї величезної «печери» знаходився вівтар – двометрова квадратна кам'яна плита, ніби витесана прямо з підлоги. Над вівтарем височіло хрест, - рівносторонній розгорнутий куб, по два метри у висоту та ширину.

На півдорозі до вівтаря ми зупинилися. Перед нами, в підлозі, виникли глибоко врізані інкрустовані пентаграми, - великі та маленькі магічні фігури. Між цими символами простежувалися певні лінії, ніби з'єднуючи їх в один величезний малюнок. В цьому було щось таке величне та монументальне , що ми рушили в обхід, намагаючись не ступати на ці лінії.

Тисячоліттями стіни цього залу вбирали енергію Влади, і тепер відображали те, що так довго проникало в них. З'явилося відчуття, що господарі цього залу дійшли до такого стану досконалості, що не потребували пізнання цього світу. Я раптом відчула себе тут якоюсь маленькою та самотньою.

Наблизившись до вівтаря, ми розгледіли, що хрест був інкрустований дорогоцінним камінням різної величини і яскравості: алмазами, сапфірами, оніксами, гірським кришталем та криваво-червоними рубінами. Світло від кришталевих куль падало на них, і відбивалося концентрованими променями на Чашу, яка стояла перед хрестом, на постаменті.

Я підійшла до Чаші, пристально розгледіла її. Це була одна із тринадцяти Чаш Ковчега Атлантиди – Священної Реліквії Землі. Золота спіраль під Чашею пульсувала енергетичними вогниками, наче в якомусь хвилюванні. Я зібралася і вступила з нею у розумовий контакт.

Почалося протистояння двох енергій. Моя свідомість боролася з найдревнішою силою, закладеною в цю Чашу. За кілька хвилин я відчула, як моя воля гнеться під натиском Чаші, ніби вона хотіла позбавити мене розуму. Ожили мої потаємні страхи, що надійно ховалися в далеких куточках свідомості, і всі вони гуртом почали танцювати навколо мене. То була ментальна атака. Я заспокоїлася, і почала аналізувати кожен страх, відокремлюючи його від інших. Найсильнішим виявився страх мого дитинства, що приліпився в трущобах Бакстера, - у ритуальному підземеллі біснуватих. Я долала ці страхи, пригнічуючи їх своєю силою та внутрішньою енергією. Незабаром вони відступили, тиск Чаші почав слабшати.

Тоді на зміну страхам прийшло інше бачення, прийшли картини слави та влади Великої Атлантиди. Армії та народи схиляли голови перед Ковчегом Атлантиди, правителі повзали перед ним на колінах, пропонуючи всі свої багатства, взамін на силу та безсмертя.

Але передбачити дію артефакту було неможливо. Це був лише магічний предмет, який володів космічною проникливістю. Це був штучний інтелект, який замкнувся на своїй могутності та магії.

У моєму мозку щось клацнуло, наче спрацював якийсь перемикач. Я розплющила очі і посміхнулася. Все закінчилося благополучно, загроза минула, і тепер я була пов'язана з Чашею невидимими зв’язками.

Я подивилася на Вагнесу, що переступала з ноги на ногу. Щоправда, в її очах не було й краплі подиву.

- Коли я читала про Ковчег в стародавніх рукописах, то завжди гадала, що це таке, - промовила Зара, – і навіщо сиріусіяни створили його? І як вони його створили?

- Нікому із землян про це невідомо, - відповіла їй Вагнеса. - Ні як, ні тим більше – навіщо його створили. Люди знають лише одне: одного разу Ковчег знадобиться, і що потреба в ньому буде критичною.

За вівтарем височіли дві колони з чорного мармуру, вкриті майстерно вирізаними рунами. Вони нас зацікавили, нас потягнуло до них.

Коли ми вирішили підійти до них, то хтось із нас на щось наступив, звільнивши якесь джерело невидимої Сили. Знизу бризнуло світло, і, як у моєму сні, між колонами, прямо на полу, замерехтів портал, зі світлових різнокольорових ліній. Він глухо завібрував, і почав швидко збільшуватися. У його глибині щось заклубилося, закружляли якісь тіні, він зігнувся і витягнувся на всі боки. Я напружила зір, намагаючись розібратися в десятках тіней. І тут праворуч я помітила якийсь рух, який мене налякав.

- Зара! - закричала я.

Але мій крик вже нічого не значив. Зара повільно сповзала на колінах, до цього страшного овального порталу. Її ніби туди всмоктувало, її затягувало в сяючий портал.

Я навіть не встигла замислитися над тим, що відбувається, як раптом виник спалах темряви, і час зупинився на довгі секунди. Потім світло почало перетворюватися на темряву, а темрява – на світло. Почало блимати. Я застигла від подиву, тому що Зара зникла у цьому порталі.

Стискаючи меч, я кинулася за нею, вирішивши, що повинна допомогти сестрі. Перед порталом я покотилася твердою поверхнею, відчуваючи наростаючий біль у цьому проміжку часу. А може то було поза часом? Я просто проковзнула по порталу, наче по льоду.

Одразу за колонами моє тіло натрапило на якийсь бар'єр, який стримав мій рух. З'явилося відчуття огидної дезорієнтації, якоїсь роздвоєності між світами. З глибини порталу, з нескінченно віддаленої історичної епохи, лунали невиразні крики, якісь слова незнайомою мовою.

- Біжи геть, Нікатея! - почула я крик Зари, з порталу. – Не йди сюди! Клята прірва! Я падаю у небо!