***

Уздовж ближньої стіни, на рівній відстані один від одного, стояли саркофаги з чорного полірованого каменю, із золотим декором. Там лежали собакоголові анубіси. Вагнеса окинула одного з них довгим поглядом, а потім швидко підійшла до тіла. Анубіс не ворухнувся, коли вона поклала долоню на його широкі груди.

- Він порожній, - прошепотіла Вагнеса. - Це тіло живе, але всередині нічого немає, - ні розуму, ні душі. Одне лише тіло.

Ми пішли далі. Вздовж наступної стіни стояли стелажі, із згнилими від часу сувоями, між якими висіли гобелени з картинами, що пожовкли за багато тисячоліть.

За стелажами, на підлозі, стояли великі та маленькі скульптури, які викликали в нас занепокоєння. Це були зображення гуманоїдів в героїчних бойових позах. Багато статуй були прикрашені пишними уборами і обвішані прикрасами із золота, дорогоцінного каміння та пластинами з якогось невідомого блискучого металу. Дивними були постаті козодоїв, з книгами в руках. Найпомітнішою була статуя величезного рептилоїда на постаменті.

За рядами статуй ми зупинилися від несподіванки, витріщивши очі. На відполірованій базальтовій підлозі, вздовж стіни, сиділи в хитромудрих позах прекрасні істоти. Всередині цього холодного мавзолею спали вічним сном представники багатьох галактичних цивілізацій. Я дивилася на них, а по моєму обличчі та спині котилися краплі поту. Видовище було моторошним, - вони були якби мертві, але живі. Хоча і сплячі, але переповнені застиглою могутністю цілого Всесвіту.

Деякі з них були схожі на людиноподібних рептилій, - триметрових істот, зі шкірою на обличчі, схожою на пергамент, натягнутий на череп. Їхня складчаста шкіра була вкрита лускою, а з голів виступали рогаті відростки, між величезними очима. Руки на кінцях мали щось на зразок величезних клешнів. Деякі мордами нагадували одночасно кішку, собаку та людину. На них не було жодного одягу, але на спинах кріпились пластикові рюкзаки. Величезні, більше трьох метрів на зріст, вони випромінювали якийсь благовісний жах.

У однієї істоти горбатий ніс був більше схожий на дзьоб, ніж на ніс. Голова пташина, тіло людське. Птахоголові! Саме такими я пам'ятала їх із картинок, у стародавніх фоліантах. Представники цивілізації Сіріуса, які у далекі часи жили серед людської раси, і передавали їй свої знання та космічний досвід.

У групи п'ятиметрових істот голови покривала чорна шкіра, а обличчя застигли в навіки регочучому вигляді. Вони наче сміялися з усіх нас, з нашого світу.

- Перші лемурійці, - хрипко промовила Зара, - у стані анамібіозу.

Вони ніби дивилися на нас, вони спостерігали за нами. Я спробувала використати телепатичний дотик до одного з них, але безрезультатно. Існував невидимий бар'єр. Проте від них виходили хвилі добрих намірів, тут не було агресії.

Я відчула, як Вагнеса увімкнула уявний пошук.

- Хто ви? – пролунав її телепатичний голос.

Ми по черзі поставили це питання, і згодом відчули якийсь енергетичний дотик, хтось промацував наші свідомості на високій частоті вібрацій. За мить навколо почало світлішати, а у виникаючих світлових променях була якась інформація. Світло ставало все яскравішим та яскравішим, вихоплюючи з темряви обриси нових силуетів.

Раптом в мене проникла невидима сила, ніби чужі життя заповнили мою свідомість, подібно до океанського припливу. Кожне з цих життів прагнуло протиснутися у мій розум. Це було безліч істот, деякі з яких були жахливими, деякі були як чорні тіні. Сонмище істот накрило мене, закликало приєднатися до їхнього нескінченного безсмертного буття.

- Ні! - вирвалося в мене. – Ні-ні-ні…

Я впала на коліна, на холодну підлогу.

Хвиля образів продовжувала захльостувати мій розум. Кожна клітинка мого тіла реагувала на кожен крик із цього натовпу, який верещав усередині мене. Це була какофонія прохань та вимог вислухати їх, чи хоча би просто звернути увагу.

Я заплющила очі і стиснула руками голову, марно намагаючись витіснити ці крики. І якимось відчуттям, я відчувала великі підземні порожнечі під собою, створені расою «кліщеногих». Це було початком повного божевілля.

Але все припинилося так само раптово, як і почалося. І не одна я стояла навколішки, сестри також…

- Що це за місце? - прошепотіла Зара, висловивши вголос питання, що турбувало всіх нас. – Що це за зал? Чий він?

- Обитель земних богів, так кажуть легенди, - відповіла Вагнеса. – Хоча, тут все по-іншому…

Ми відчували себе загубленими у цьому величезному залі. Ми піднялися і рушили вперед, до срібних панелей, що світилися.