ГЛАВА 12

Все наше життя проходить у роздумах та розрахунках. Після битви з монстрами, біля стін лемурійського міста, я заплуталася у своїх роздумах та розрахунках. Перша пролита кров, моїх сестер по Легіону,  розмила мої життєві орієнтири та забризкала дороговкази. І так повелося, ще з дитячих років, коли моя голова набивалася різною «абракадаброю», то я зверталася по допомогу до старої чаклунки, моєї дитячої наставниці.

З незапам'ятних часів Брона займала будівлю, що стояла за царським палацом, і яка, за правом успадкування, дісталася їй від попередньої імперської чаклунки.

Одного ранку, вже після битви, я увійшла до центральної зали її магічного житла, заповненого великою кількістю різноманітних книг та магічних горщиків. Переступивши поріг я усвідомила, як же довго мене тут не було? Товстими фоліантами були забиті всі шафи та стелажі, книги нагромаджувалися на столах та скринях. Повсюди було безліч баночок та скляночок, що містили різну гидоту, яку тільки можна собі уявити: павуки, змії, жаби та скорпіони. В інших скляних посудинах містилися чарівні еліксири, мазі та концентрована отрута.

У кутку сиділа чорна кішка і зосереджено лизала свою лапу.

- Кіс, кіс, кіс, - покликала я.

Вона злісно глянула на мене, притиснула вуха і зашипіла, оголивши зубки.

- Не подобаюсь, - кивнула я. - Ти мені теж не подобаєшся, тож ми квити.

- Матінко! – крикнула я.

Із сусідньої кімнати вийшла Брона, на плечі якої сидів чорний ворон.

- Не називай мене матінкою, - прохрипіла вона. - Якби я тебе народила, я б про це точно пам'ятала.

- А бабусею можна?

- Так можна, але зі сторони подумають, що ми збожеволіли. Ну, принаймні, одна з нас.

- Щоразу, коли я заходжу сюди, - сказала я, вказуючи на банки та склянки, - у мене завжди виникає питання: а чи не можна займатися магією без усіх цих жаб та скорпіонів?

- Це вже не так магія, як данина традиції, - відповіла Брона. – Це моє старече хобі.

Чаклунка зупинилася біля дальнього столу, постукуючи пальцями по коричневому черепу, і щось шепочучи собі під ніс.

Боковим зором я спостерігала за нею, і намагалася в черговий раз збагнути, скільки ж їй могло бути років. У якому віці вона загальмувала процес свого старіння? Пересічні жриці-магічки воліли мати вік більш солідний та зрілий, що говорило про їхній досвід та знання. Амазонки-войовниці воліли виглядати сильними та привабливими. Ну а Брона виглядала не старше за сімдесят, але їй могло бути і двісті, і п'ятсот років. Хоча, за великим рахунком, для мене це не мало жодного значення.

- Будь-яка дитина хоче намалювати звіра, якого ніколи не бачила, - з посмішкою проговорила моя дитяча наставниця, повернувшись до мене. – Не фантазуй про мій вік, Нікатея, все одно не вгадаєш.

- Це тобі пташка на плечі підказала?

- Нікатея, перестань хамити. Я пам'ятаю тебе ще маленькою та обкаканою, не змушуй мене вчити тебе добрим манерам.

- Ну, гаразд, - відповіла я.

Мене завжди обурювала безглузда манера Брони розмовляти так, ніби слова приходять до неї зі світу духів. Я завжди вважала, що чаклунка просто пускає всім пилюку в очі.

- Не забувай що я маг, до того ж непоганий, - промовила Брона, знову підловивши мене на гачок. – Я вмію спілкуватися з іншими світами, мешканці яких приносять мені дуже цікаву інформацію, якою я користуюсь. І, до речі, я давно на тебе чекала. Після того, що сталося біля лемурійського міста, ти хотіла щось почути від мене? Запитуй.

- Чого мені чекати в майбутньому? - запитала я. – Для мене все скінчиться погано?

- Цілком можливо. – відповіла Брона. - Ти маєш один дар, Нікатея, дар притягувати неприємності, як магніт залізо. Ти маєш дивовижний дар створювати небезпечні ситуації, без жодного злого наміру. Я відчуваю, що ти потрапила до «петлі невизначеності», і вона затягується навколо тебе все сильніше та сильніше.

- Для мене це не відповідь, - промовила я. – Якщо тобі відомо моє майбутнє, скажи мені про нього. Твоя метафізика мене не цікавить.

- Мені відомо лише небагато, - відповіла чаклунка. - Я перевернула гори рукописів, зібраних моїми помічницями. Я знайшла інформацію, яка вписується у твою ситуацію. Але це лише припущення.

- І про що ж тобі розповіли ці рукописи? Наскільки глибоко ти зуміла проникнути у них? Що ти можеш мені сказати?

- Я не збираюся перед тобою сповідатися, Нікатея, але дещо скажу. Ти, і твій брат, призначені для виконання якоїсь особливої місії. Але це лише моє припущення. Я не хочу тебе обманювати, та й себе також. А зараз я маю відлучитися для виконання ритуального обряду. Зачекай мене тут, я скоро повернусь.

Брона пішла до ритуальної зали, а я сіла в крісло, взяла до рук найближчий до мене фоліант, і відкрила його.

Перша сторінка рясніла рунами, - знаками майбутнього. Я з цікавості стала читати лінії, що пов'язували цей світ зі світом майбутнього. Мій мозок перетворився на дзеркало, відбиваючи те, що походило від цих рун. У цьому дзеркалі почався повільний рух, затягнутий примарним туманом, в якому рухалися такі ж туманні постаті, які розрізнити було неможливо.