***

Від нашої стіни, і до океану, лежала нескінченна темрява, і тільки тьмяні червоні вогники рухалися в наш бік.

- А їм, мабуть, холодно! - прокричала Зара. - Давайте зігріємо їх, дівчата!

Вона підбігла до двох величезних катапульт, які були заздалегідь приведені у бойове становище. У важелі машин вставили барильця з напалмом, і підпалили їх. Вітер роздув полум'я, і напалм спалахнув.

– Вогонь! - крикнула Зара.

Противаги зіскочили вниз, важелі стукнули в м'яку оббивку перекладин, і бочки полетіли в темряву, освітлюючи берег мерехтливим світлом. Бочки, вдарившись об землю, розбилися на узбережжі, розбризкавши напалм.

- Заряджай! – крикнула Зоря.

Бочки, що горіли, знову полетіли в темряву. Від вогню напалму навколо стало ясно, і я розгледіла армію, що рухалася на нас. Тепер було видно, що тварин унизу не десятки, і навіть не сотні. Їх було набагато більше. Побачивши цих жахливих істот, своїм внутрішнім зором, у мене дух перехопило. Колись вони були людьми, але тепер у них не було нічого людського. Висохлі тіла перетворилися на обтягнуті сірою шкірою скелети, губи згнили, а з рота стирчали жовті ікла. Вони гарчали і вили від люті. З них хлистала ненависть до всього живого, і величезне прагнення плоті, - живої чи мертвої.

Полум'я активно вирувало лише декілька хвилин, але їм цього вистачило. Вони верещали пронизливими нелюдськими голосами, наче саме пекло вирвалося назовні. У нічному повітрі, наповненому жаром пожежі, відчувався характерний запах озону.

Коли залпи катапульт припинилися, нашому погляду відкрилися купи почорнілих останків. Вцілілі монстри намагалися відновити зруйновані вогнем свої ряди, за їхніми спинами вже будувалася друга лінія атакуючих, – ще численніша та ширша. Їх було надто багато, і вони все прибували та прибували. Біля самого океану рухалися ще постаті, але з такої відстані їх було не розгледіти.

На зомбі-кораблях, в океані, гуркотіли барабани, вибиваючи кодові слова, які керували монстрами, і заганяли їх у маніакальну лють.

Амазонки вдивлялися в темряву і чекали.

- Готуйся! - крикнула Вагнеса, і срібні стріли, витягнуті з сагайдаків, лягли на тятиви. - Увімкнути прожектора!

- Боги праведні, та їх там тисячі, - прошепотіла амазонка, що стояла поруч зі мною.

– Вогонь!

Стріли з шелестом відлетіли в ніч. Вони поразили перший ряд, і монстри розсипалися на частини. Зомбі намагалися прикриватись щитами, але стріли проходили крізь них, мов ножі крізь масло, не залишаючи шансів на виживання. Але, здавалося, втрата тільки розпалювала їхню лють. Їх мертві тіла вже встеляли узбережжя океану, а вони, не зупиняючись, трьома потоками пробиралися через них вперед.

А згодом почалося щось нове. Стіна фортеці, на якій ми стояли, засвітилася внизу темно-червоним, ледь мерехтливим світлом. Почервоніння поступово розгорялося, стаючи все яскравішим та яскравішим. Потім деякі ділянки стіни почали розм'якшуватися і плавитися, і ми відчули потік гарячого повітря, що йшло знизу.

- Боже праведний, - вражено пробурмотіла Зара. – Вони використовують лазерну зброю.

Розплавлений камінь стікав вниз, утворюючи промоїни у стіні.

Тривожно заржали коні внизу, біля воріт. Там, на чорних жеребцях, гарцювали амазонки. Це була друга половина Легіону Білих Дам, готова вступити у бій, якщо ворог підійде надто близько. Під вуздечки вони тримали коней другої половини Легіону, поки ми пускали стріли зі стіни.

Вагнеса протрубила в ріг. Пройшли секунди, і весь Легіон Білих Дам вже сидів на жеребцях. На стіні залишилися амазонки Дев'ятого Легіону. За нашими кінними рядами присіли бойові тигриці Легіону, які притиснули вуха і завмерли в очікуванні.

Я втиснулася в сідло, коли звук бойової труби прорізав повітря. Ворота перед нами відчинилися. За ними все тонуло в темряві, тільки рвані смуги туману розповзалися по землі.

Вагнеса почала бити мечем по щиту. Стук побіг шеренгою, підхоплений амазонками.

– Легіон! Рисю вперед!

Амазонки ланцюжком виїхали за ворота і розвернулися у дві шеренги перед стіною, в шаховому порядку. Потім підняли луки, і почали випускати стрілу за стрілою, цілячись у ряди монстрів. Кожен постріл супроводжувався блискучим срібним шлейфом, хмара стріл закривала Венеру на нічному небі. Перші ряди монстрів розбігалися і падали, повітря наповнилося присмаком смаленої плоті. Серед зомбі утворилася загальна тиснява, - на передніх напирали задні.

- Азаріс!!! – вибухнув клич у повітрі.

- Азаріс! Азаріс! - підхопили амазонки бойовий клич, і це було найсолодше слово, яке існувало у них.

Перша шеренга блискавичним рухом дістала мечі, і кинулась у саму гущу мерців, рубаючи їм голови. Як для нежиті, істоти почали рухатися з надзвичайною спритністю. Але все ж таки недостатньо швидко, порівняно з амазонками, які всього на мить випереджали своїх супротивників. Зомбі шипіли, як гадюки в ямі. Це була навіть не битва, це було справжнє випробування для войовниць. Вони вкладали в цю битву весь свій досвід та силу волі.