***

- Тихо сьогодні, - промовила Зара, сідаючи поруч зі мною.

- Затишшя перед бурею, - озвалася я. – Хотілося б знати, яку гидоту підкинуть нам сьогодні атлантські чаклуни?

- Багато припущень, - відповіла сестра. – Але ми зобов'язані зупинити цю погань, інакше імперія впаде.

- Можливо, - припустила я. – Але, у разі нашої невдачі, за нами стоїть армія.

- Нікатея, наша поразка посіє в імперії паніку, армію накриє хвиля страху. Але, все-таки, я насолоджуюся хвилюванням, - глузливо промовила Зара. - Адже життя, зрештою, таке нудне. А з тобою що трапилося, сестричко? Я вже забула, коли чула твій сміх. Ти боїшся?

- А повинна?

- А я боюсь наслідків, - сказала Зара. – Ніхто у цьому світі, крім нас, не здатен їх зупинити.

Зара відійшла і присіла навпочіпки, біля сторожової вежі.

- Тобі холодно? - запитала я.

Зара засміялася, і подивилася на мене настороженими очима, що звузилися.

- Трохи лихоманить, від холодного вітру, - відповіла вона. – Не хвилюйся, я надто налякана, щоб нервувати.

Деякий час сестри сиділи, не розмовляючи, притулившись до фортечної стіни. Вони мовчки чекали...

Потім Зара підвелася, і проговорила якось дивно:

- Розслабся, сестро, приймай життя таким, яким воно є. Біжи – коли треба, бійся – коли винна, відпочивай – коли можеш.

- А ми їх почуємо? - запитала я.

- Може почуємо, а може й ні.

- А якщо вони зовсім не прийдуть?

- Вони обов'язково прийдуть, - похмуро відповіла Зара, і пішла вздовж стіни.

Я дивилася на океан, впадаючи в дрімоту. І тут мені наснився короткий сон, зовсім несподіваний. Уві сні до мене з'явився Валіус, що мерехтів в золотому світлі. Він висів переді мною, подібно до безлічі далеких зірок. Він вимовляв заспокійливі слова, приправлені його дитячим гумором. І тут я раптово прокинулася, і почала уважно прислухатися до тиші. Ніщо не віщувало майбутнього кошмару, але на душі було неспокійно.

Кілька разів, за час очікування, я чула віддалене виття. Спершу я подумала, що це вітер завиває у місті, але вітру наразі не було. Вкотре почувши виття, я перестала сумніватися. Виття лунало з боку океану, по шкірі поповзли мурашки.

Диявольський молоток почав забивати крижані цвяхи мені в живіт. Чим більше старовинних легенд спливало в моїй пам'яті, тим сильніше я відчувала нервове тремтіння. У повітрі відчувалося якесь гнітюче занепокоєння, яке вгризалося в навколишній простір. У темряві пролунали розкати грому, і яскраві блискавки освітлили мертве місто за нашими спинами.

Але все почалося перед світанком. На горизонті океану з'явилася смуга туману, від якої несло пронизливим холодом, який пробирав до кісток. Туман поглинав не тільки океанські хвилі та віддзеркалення зірок, – він поглинав увесь світ. Туман наближався суцільною стіною, ніби екран, за яким могло ховатися все що завгодно.

- Що відбувається? - запитала я Зару, яка підійшла.

- Вони наближаються, - відповіла сестра, вдивляючись у темну гладь океану.

Нічого не рухалося, тільки високо в небі шуміли якісь пташки. Але я вже відчувала: з океану йшли хвилі агресії, - метушливої та нервозної.

Зара нахилилася вперед, перед стіною, ніздрі її роздулися, і вона глибоко задихала. Вона прислухалася, як це роблять наші бойові тигриці. Пальці її заворушилися, зображуючи якісь знаки. Потім вона різко сіпнулася, і завмерла в нерухомості.

- Попереду ментальна порожнеча, в яку я не можу проникнути, там силовий бар'єр, - повідомила Зара. - Але за бар’єром щось рухається.

Вона дістала з-під срібної кольчуги затуманений кристал, який був її сакральним талісманом. Зара підняла камінь над головою, і вигукнула кілька слів на стародавньому магічному. З кристала вдарив промінь, спрямований на поверхню океану. У місці зіткнення променя з водою піднялися клуби пари, які змішалися з туманом, і створили примарний смерч.

- Якщо вони використовують ілюзію, то нехай зустрінуться з такою самою ілюзією, - хитро промовила Зара.

Крізь туман долинув брязкіт металу, немов із далеких океанських глибин. У вухах у мене задеренчало, а мізки почали повільно закипати. У прибережному тумані ховалося щось, що змушувало волосся підніматися. У амазонок на стіні вгадувалася нервова напруга, що небезпечно наближалася до панічного страху. Всі пильно вдивлялися в темряву, в тривожному очікуванні.

Земля раптом затремтіла, наче від переляку, а небеса затріщали звуком шовку, що розривається. І тут ми почули шепіт мерців. Зомбі вивалювалися на берег, не отримавши нашого запрошення. Стародавнє зло, яке не мало суперників навіть у пеклі, ввалилося в наш дім. Ці монстри були трупами, що ожили, дистанційно керовані атлантськими чаклунами. Вони вселили в них елементалій, - злих духів із нижчих рівнів реальності.