***

Коли Легіон в'їхав у передмістя, коні нервово притиснули вуха, почали танцювати під амазонками та крутити головами, бажаючи забратися подалі з цього місця. І тут ще налетів сильний порив крижаного вітру, і плащі амазонок затріпотіли, наче прапори. Навколо замаячіли якісь тіні, навіяний пісок зашурхотів по древньому каменю, відливаючись червоним кольором. Незабаром вони під'їхали до нерівної гранітної стіни міста, що височіла над океаном, наїжачившись рядами гармат і плазмових вогнеметів. Біля гармат походжали, в очікуванні, похмурі і сповнені рішучості амазонки, - гарнізон Дев'ятого легіону.

Якоїсь миті блискавки розбіглися по небосхилу, і дощ, наче картеч, забарабанив по землі. Я разом із подругами піднялася на фортечну стіну, на пронизливий холод. Прапори імперії тріпотіли на стінах, під сильним східним вітром. Тут пахло морською сіллю, і мені завжди подобався цей запах.

Наступав світлий день, океанський обрій був чистим від кораблів, хоча тут очікувалося вторгнення на острів. Но ми знали, що вдень темні сутності ніколи не нападають.

Попередивши Вагнесу, я вирішила оглянути руїни цього зловісного древнього монстра. Почала я свій огляд з видимих ділянок фортечної стіни, які були вкриті цікавим різьбленням, – вигнуті лінії, перетинаючись і розходячись під різними кутами, утворювали дивні ієрогліфи. Я відчувала, що ці ієрогліфи, що були на стінах, колись являли собою смертельну небезпеку. Величезні гранітні блоки, з яких була складена стіна, стикувалися так щільно, що між ними не входив навіть кінчик мого меча. Я трохи поколупалася в стіні, і згодом спустилася вниз.

Зі стародавніх манускриптів я знала, що багато століть тому допитливі амазонки вирішили досконало вивчити це місто. Вони довго блукали широкими сходами, піднімалися в круглі вежі та на плосковерхні піраміди. Повсюди вони виявляли нескінченні підземні тунелі та величезні зали. Вони дізналися, наскільки величезне це місто, хоча взагалі не виявили посмертних поховань та слідів його мешканців. Їх просто не було, і тому це місто залишилося для нас вічною загадкою.

Блукаючи серед фундаментів і стін, що залишилися від будівель, я не помітила жодного напису, висіченого на камені. Не було жодного малюнка на гранітних стінах, який розповів би про тих, хто жив у цьому місті. Щось негаразд відчувалося в розмірах і пропорціях усіх цих руїн, щось не зовсім людське. Було таке відчуття, що мешканці цього міста пережили часи своєї величі та занепаду ще до появи першого атланта.

Серед похмурих руїн, в оточенні високих чагарників та вугільно-чорних дерев, я виявила озеро. Воно наповнювалося  підземними джерелами, та було вкрите білими ліліями. Мармурові плити, що обрамляли його, потріскалися чи то від часу, чи то від вибухів. У повітрі пахло вогкістю, у воді квакали місцеві амфібії. Пронизливий холодний вітер носився серед руїн, змусивши мене щільніше закутатися в хутряну накидку.

Вдалині я побачила останки якогось величного палацу, високі склепіння та колони якого свідчили про те, що ця споруда була резиденцією важливої особи, можливо правителя цього міста. Навколо палацу, на певній відстані одна від одної, стояли грандіозні вежі циліндричної форми, що далеко височіли над іншими будівлями. Навколо них концентрувалася атмосфера страху та прихованої загрози. І я вже потім дізналася про те, що ніхто з амазонок ніколи не проникав усередину цих веж. І що там було, ніхто не знав. І я також обійшла їх стороною, і пішла до палацу.

Усередині цього палацу сходів не було, спуски та підйоми здійснювалися похилими галереями. Підлога була викладена масивними восьмикутними плитами. Величезні колонади, хоча і були напівзруйнованими, шепотіли про величну та вправну расу, що збудувала їх, і давно пішла у небуття.

Потім весь день, до самого вечора, я тинялася безмовними проспектами величних руїн, розмірковуючи про давно минулу історію. І вже згодом, над чорними силуетами веж та зруйнованих стін, у безкрайньому небі холодно заблищали розсипи зірок. Мої міркування, про побачене тут, перервав різкий подих холодного вітру в обличчя, який розтріпав пасмо мого волосся на лобі. Я подивилася на зірки, що спалахнули в небі, і попрямувала до фортечної стіни, до своїх амазонок. Тепер всі питання, щодо історії цього міста, перебивало одне: Чи побачу я завтрашній світанок?

Біля стіни мирно пофиркували жеребці, а нагорі вже ходили дозорні пости наших амазонок. Поверх чорних комбінезонів, із вареної шкіри, кожна з них носила кольчугу із травленого срібла, яка слугувала броньовим захистом у бою, і які зараз виблискували в світлі зірок. Я піднялася на стіну. Вагнеса перебувала у гарному настрої, розповідаючи амазонкам якусь цікаву історію.

Потім ми чекали у темряві, довго та мовчки. Час тягнувся, наче старий дід, що підіймався на круту гору. Ми стояли по всій довжині стіни, і чекали. Туманні тіні накривали все довкола. Похмура, лякаюча темрява висіла над містом. Клуби сірого туману звивалися, змінюючи свої контури кожної миті. У тумані щось ворушилося, порушуючи тишу ночі шорохами та ледве чутним писком.

Я підмітила кам'яний виступ і присіла на нього. Зірки вгорі були веселими та привітними, а повітря свіжим та прохолодним. Вдалині, за стіною, в тумані тягнувся океан, а навколо панував спокій та мир. Взагалі не вірилося, що дуже скоро це місце перетвориться на криваве поле бою.