ГЛАВА 11

День за днем, місяць за місяцем я тренувалася, усамітнившись у покинутому таборі. Я носилася лісами та долинами до глибокої ночі, а вранці зустрічала черговий світанок квітучою та життєрадісною. Правда, я трохи схудла і озлобилася, ставши схожою на гончу собаку. Але як у більшості амазонок, в моїй натурі переважала прихована впертість.

Брона ще в дитинстві мені говорила, що впертість – це наша національна риса характеру, і що ми цілком можемо давати уроки впертості ослам, і вчити цьому піраміди, що застигли у вічності. Але, крім впертості, деякі сторони свого таланту я виявляла власними силами. Я набула здатності впливати як на тварин, так і на свідомість людей. Я навчилася зупиняти свого коня лише одним зусиллям волі, і заставляла його рухатися в потрібному напрямку силою думки.

Вже після табору, вільними вечорами, я піднімалася на терасу палацу, найвищої будівлі міста, і спостерігала за тим, як сонце заходило за вічнозелені передгір'я, покидаючи цей світ. А внизу лежав наш острів, - посічений тисячолітніми шрамами війни, просякнутий кров'ю та гіркими сльозами амазонок. Все це наводило на роздуми про те, що відбувається у цьому жорстокому світі. Я міркувала про те, як амазонки любили втручатися в справи других народів на сусідніх островах, сподіваючись на те, що після їхнього втручання життя там стане цікавішим та яскравішим. Іноді на цьому шляху вони ставали злісними та жорстокими, втілюючи в життя свої найгірші фантазії. Но все таки це був мій народ, моя велика родина. А мати в дитинстві мені часто казала, що не треба погано думати про родичів, і цей урок я майже засвоїла.

Про те, що діється за межами острова Горгад, амазонки знати не хотіли. Вони не хотіли знати ні про що, що діялося за межами їхньої імперії. Але іноді наставали часи, коли земля починала хитатися під їхніми ногами. Це відбувалося не так часто, але відбувалося. Тоді амазонки стискали щелепи та брали до рук не навчальну, а справжню зброю. Вони мали достатньо сил та волі, щоб захистити і себе, і свою імперію.

Но так іноді буває, що біда завжди приходить у той час, коли її зовсім не чекаєш. Чергове лихо довго висіла над імперією амазонок, вичікуючи відповідного моменту, щоб впасти на наші голови.

Того вечора цариця Людина була роздратована та неспокійна. Того вечора всі були дивно збуджені: вищі жриці, за винятком Вагнеси, стали незвично балакучими. Було зрозуміло, що всі розмови крутилися навколо одного – навколо атлантських чаклунів. Звичайно, говорили і про те, як убезпечити себе від зростаючого впливу інопланетних підземних цивілізацій. Але про це говорили завжди.

Вагнеса мовчала доти, доки одна із жриць не поставила запитання, на яке всі так довго чекали, але самі не наважувалися його задати.

- Слухайте, а як наші справи на півночі імперії, біля стін древнього лемурійського міста? Чи варто направляти туди армію? - запитала одна з жриць. - Не хотілося б потрапити у пастку.

- Що ти називаєш пасткою? - запитала у відповідь Вагнеса.

- Ну, - промовила жриця, - я особисто до кінця цього не розумію. Це ти весь час говориш нам про загрозу, про якесь вторгнення з півночі.

- Люба Луїза, я борюся з причинами, а не з наслідками, - зауважила Вагнеса. – Я постійно про це говорю, тому що для мене важливо не допустити великої війни. Тому що ця війна постійно висить над нами, як стерв'ятник. Ми весь час ведемо гру, ставка у якій – наше виживання. Я розумію, що більшість із вас це не хвилює. Але мене, на відміну від вас, це хвилює. І в цьому наша різниця.

- Думаю, не тільки в цьому наша відмінність, люба принцесо, - з сарказмом промовила Луїза.

- Світ розвалюється, - спокійно продовжила Вагнеса, - і я не збираюся сидіти тут і слухати ваші маразматичні розмови. Я маю намір діяти рішуче.

Луїза відвернулася, і нічого не відповіла.

- Так, світ розвалюється, - промовила цариця, похитуючи головою. – Про це говорять уже сотні років, але нічого поки що не сталося. Ці чутки, зазвичай, розпускають наші верховні жриці, втрачаючи вплив на політику та джерело своїх доходів. Коли їхня жадібність та дурість доводять народ до банкрутства, вони завжди запускають ці плітки. Але це до вас не відноситься, ви надто білі та пухнасті. Які твої пропозиції, Вагнесо? Що ми маємо зробити для цього світу?

Людина хитро примружилися, задоволена своїм монологом.

- Світ подбає про себе сам, - відповіла Вагна. – А ми маємо подумати про безпеку нашої імперії. Зараз ворожа армія знаходиться далеко в океані, і вона наближається до наших водних кордонів.