***

Чаклун, який нерухомо сидів на троні посеред зали, раптом підняв праву руку і почав ворушити пальцями. Огидні карлики зупинилися і зашипіли, потім рушили вперед, виставивши перед собою довгі кіптисті лапи. Амазонки закружляли в бойовому танці, виблискуючи клинками мечів і атакуючи виродків. Вони тиснули на них, у смертоносному вихорі безжальних ударів. Голова ближнього виродка відлетіла на метр вгору, тягнучи за собою шлейф темної крові. Амазонки кружляли, рубаючи ліворуч та праворуч. А виродки, розмахуючи лапами і виючи, кидалися на них з усіх боків, не звертаючи уваги на смертоносні мечі. Хвилин п'ять, у цьому хаосі та диму, панувала повна плутанина. Хтось спробував втекти, але войовниці перекрили всі бічні тунелі. Пафосні крики виродків тепер перейшли в крики болю, які переривалися свистом мечів.

Я застигла на місці, ловлячи відблиски мечів. Якоїсь миті із-за трону вискочило два чудовиська. Підстрибуючи, як коники, вони кинулися вперед, на амазонок. Перший з них, отримавши короткий удар по жабиній морді, сіпнувся і впав на землю. Другий, вражений срібною стрілою, повалився, сіпаючись у судомах.

Чаклун, рикаючи та смикаючи головою, схопився і спробував втікти . Але дорогу йому заступили дві усміхнені амазонки. Від їхніх куточків очей, вниз по обличчю, збігали сині змійки татуювань. М'язи грали на міцних стегнах та грудях під срібною кольчугою, а за спинами стирчали ручки мечів. Це були мої сестри.

- Гей, постривай-но, прищавий! – крикнула Вагнеса. - Ти нічого не забув?

- Ти про що, амазонко?

- Ти підняв руку на мою молодшу сестру!

Вагнеса хитнулася на широко розставлених ногах, і трохи розвернулася. Непомітно висмикнутий меч просвистів у повітрі. Голова чаклуна злетіла, і пролетівши зигзагоподібною траєкторією, впала за троном. Тіло смикнулося, і важко, як зрубане дерево, повалилося на землю.

І тут почулося якесь тріщання. Задихаючись від смороду, я упала на підлогу і відкотилася в сторону. Виродки-окультисти, спотикаючись та перекидаючись, кинулися в різні боки. Затріщала підлога, похитнулися стіни. Зверху почувся тріск каменю, що ламався, потім посипався пісок.

Змієподібна напівлюдина в чорному плащі, що стояла в глибині підземелля, підняла над головою свій жезл і описала ним ледве помітне коло. Затріщала, і з оглушливим гуркотом повалилася стеля, праворуч від мене. Щось тактовно запульсувало, спершу в моїй голові, а потім усюди.

Потім щось упало біля мене, оббризкавши смердючою кров'ю. Це була кістлява, луската лапа напівлюдини, з затиснутим жезлом між трьома пальцями.

Настала тиша, що переривалася сморканням та схлипами оголених дівчат. Незабаром замовкли й вони. Я проковтнула слину, подивилася навкруги і насилу піднялася на ноги. Як і раніше, було тихо, і здавалося, що весь світ онімів від такого жаху.

- Гей, сестричка! Ти сьогодні обрала не ту компанію!

Я обернулася, машинально затуляючись піднятими руками. Вагнеса стояла переді мною, з блискучим мечем в опущеній руці.

- А ти, маленька засранка, здорово вляпалася, - злісно промовила сестра.

- Я сама це помітила, - відповіла я.

Вагнеса зірвала з пояса вибуховий пристрій, і шпурнула його у бік трону. Вибух зруйнував трон, і огорнув печеру клубами диму.

- Коли ти намалювала на своїх грудях мішень, то будь готова, що рано чи пізно хтось випустить у неї стрілу, - зауважила Зара, що підійшла.

- Ти глузуєш наді мною?

- Краще я буду глузувати над тобою, сестрице, ніж плакати, - відповіла Зара.

- Зворушена твоєю турботою, сестро. Сподіваюся, що в майбутньому зможу гідно оплатити твою увагу та турботу.

- Звичайно зможеш, коли настане час.

Нікатея згадає цей бій через багато років, коли доля зіграє з нею злий жарт, і переверне все з ніг на голову. Вона згадає Зару в цьому моторошному підземеллі, яка билася за її життя.

Вагнеса взяла мене за руку, і повела до виходу. Підлога підземелля була усіяна трупами виродків. Понад тридцять полонених дівчат одягли в те, що було, і закували в наручники. Серед полонених дівчат, яких Вагнеса уважно оглянула, переважали мешканки трущоб, з явними ознаками виродження. Після з'ясування деяких обставин виявилося, що дві з них були амазонками, і належали до касти жриць. Непохитність їхніх переконань та вірувань у культ чорної магії, були справді дивовижними. Тут, у печері, їх і стратили, без жодного суду та слідства. А амазонки, що брали участь у битві, дали обітницю мовчання з приводу страти цих жриць, щоб уникнути зайвих пересудів.

З часом я зберегла лише уривки цих спогадів, здебільшого сповнені криками та свистом мечів. Колись, набагато пізніше, я просію ці події, і витягну з них зерна історичної алегорії. Після цих подій мене завжди переслідувало усвідомлення того, що наприкінці деяких історій не завжди тріумфує добро.