***

Далі, по тунелю, почали траплятися худі, жахливого вигляду чоловіки, - поодинці або мовчазними групками, з двох-трьох людей. На деяких бічних дверях висіли потьмянілі вивіски, що вказували на те, що це невеличкі магазинчики. Так починалося підземне місто, – заборонена та проклята територія імперії. Місто щурів, що мешкали в норах.

Праворуч я побачила величезні двері без вивіски, оббиті залізом. Я штовхнула їх, і зайшла всередину. І вже згодом я здогадалася, що це була таємна злодійська хата, яка представляла собою прямокутний зал, по периметру якого валялися матраци. Тут було моторошно і незатишно, але все ж таки набагато краще, ніж ночувати на холодному камені.

Я присіла в кутку, на матраці. Приміщення було, на мій погляд, набагато приємнішим, ніж брудна вулиця. Трохи згодом до зали почали заходити члени злодійської зграї. Першим увійшов короткострижений гігант, схожий на атланта. На ньому була довга накидка без рукавів, видаючи оголені руки з рельєфними м'язами. Хоча його м'язи і вражали, але рухався він плавно та граціозно. Другий, який увійшов за ним, швидше скидався на жреця, ніж на злодія. Одягнений він був як знатний вельможа, такий же важний та повненький. Вони почали розмовляти між собою, але помітивши мене, одразу замовкли.

Вони замовкли, бо двері відчинилися і ввійшов ще один чоловік. Одягнений він був у брудно-жовту накидку, під якою знаходився чорний комбінезон. В його очах світилося невдоволення всім світом, яке буває у погляді людей дуже похилого віку. Він з презирством оглянув усіх, і накульговуючи, попрямував у мій бік.

- Мала, трохи нервуєш? – спитав кульгавий, сідаючи поряд на матрац.

- Не знаю, - тихо відповіла я.

У мене з'явилося відчуття, що якесь незриме кільце навколо мене замикається.

- А ти завжди за всіма стежиш? - пролунав голос товстуна, що підійшов.

- Так, - з переляку відповіла я.

Що я ляпнула?! Потрібно подалі виносити ноги звідси, а то все навколо вже засмерділо неприємностями. Але щоб дістатися до дверей, доведеться перетнути весь зал. Я повільно почала підніматися з матраца.

- Куди це ти зібралася, мала? - товстун встав на моєму шляху, і його розчервоніле обличчя палало гнівом. - Бігти задумала? Хочеш видати нас амазонкам?

Я кинулась до дверей, петляючи між купами краденого мотлоху. Металевий глечик, запущений товстуном, ударив мені в спину і збив з ніг. Гострий біль проткнув усе тіло, встромляючись голками в черепну коробочку. Злодії захоплено зареготали, коли глечик відскочив від моєї спини.

Туман почав затуманювати очі, моя свідомість потьмяніла. А потім усередині щось заворушилось, повертаючи сили. Запаморочення миттю минуло, біль перетворилася на злість. Якось незграбно, але я таки піднялася на ноги. Товстун був уже поряд. Він ударив мене по обличчю з такою силою, що я ледве втрималась на ногах. Схопивши мене за плащ, він заніс кулак для нового удару. Зробити щось часу вже не було, і я змогла зробити тільки одне: зібравши всю свою психічну енергію в сферу, я жбурнула її в товстуна. На мить погляд його потьмянів, і рука опустилася. Наступний ментальний удар відкинув його на найближчий стіл, який з гуркотом перекинувся. Злість розпливлася по його обличчю, жирні пальці стиснулися в кулаки, м'язи напружилися. Він готувався до стрибка, в його очах горіла жадоба вбивства.

Моє обличчя горіло від ляпаса, а на губах відчувався солоний присмак крові. «Господи, допоможи!» - у розпачі подумала я, вкладаючи в ці слова все своє життя.

У дальньому кутку з гуркотом відчинилися двері. Готовий до стрибка товстун завмер, озирнувшись на двері. Я спробувала скористатися його збентеженням, і сіпнулася до дверей. Але тут сили остаточно покинули мене, біль зчепив все тіло, ставши ще більш лякаючим та гострим. Я в розпачі, і з жалем, подивилася у бік дверей. У дверях стояв чоловік, - високий, з яструбиним поглядом і довгим білявим волоссям. На ньому був сріблястий плащ-туніка, а в руці він тримав золотистий чи то меч, чи то посох. І виглядав він дуже розгніваним.

- А ти хто такий? – різко спитав товстун. – Ми нікого сюди не запрошували!

Незнайомець глянув на принцесу, і вираз його обличчя трохи пом'якшав. Потім він перевів погляд на товстуна, і його очі загорілися вогнями-блискавками. Весь гнів товстуна випарувався разом з його тілом, що відлетіло до стіни. Наче його вдарив сильний невидимий кулак.

У кімнаті настала тиша, якщо не рахувати стогону товстуна.

- Хто я такий? - запитав незнайомець, звертаючись до всіх присутніх. – Краще вам цього не знати, для вашого же блага!

І раптом Нікатея відчула нескінченний спокій. Це почуття накрило її, і поглинуло всю її сутність. Страх загас, як задута свічка, мов його змила якась невидима сила. З'явився спокій та безтурботність. І здивування…

Незнайомець вивчав присутніх, і з цікавістю оглядав принцесу. А потім він раптом посміхнувся, і ступив у кімнату. Всі виглядали здивованими, і якимись умиротвореними.

"Він нас усіх огорнув благодаттю" - подумала я. І було таке відчуття, що я його десь бачила, і я його знаю.

- Вибач нас, великий Санат Кумара! – пролунав у кутку голос мускулистого атланта. - Чим ми завинили перед тобою?

– Ви хотіли позбавити життя принцесу амазонок, вам немає прощення.