ГЛАВА 3

Сьогодні Бакстер не прокидався, бо він і не засинав. Місто не спало всю ніч, готуючись приймати делегацію з Атлантиди. На будинках майоріли прапори Атлантиди, всюди лунала весела музика, яка періодично переривалася військовими маршами. Все навколо рясніло рухом, звуками і фарбами.

Ранок був чистий та ясний, і ця свіжість нагадувала про наближення холодів. Золоті панелі Великої Піраміди виблискували у вранішніх сонячних променях. Дипломатичний зал всередині Піраміди був величезною квадратною кімнатою, яка розмірами не поступалася центральній залі. Її стіни були викладені білим мармуром із малюнками, що зображували мисливські сцени та військові епізоди. Наприкінці кімнати, на піднесенні, стояв золотий трон, на якому сиділа цариця Людина.

До зали увійшла стара Брона, яка вже рухалася дуже незграбно. За нею йшли діти. Першим йшов Валіус, - з тією гідністю, яка властива лише маленьким нахабам. За ним йшла Нікатея, в сірому вовняному комбінезоні. Її золоті кучері було заховано під золоту сіточку, прикрашену коштовним камінням.

Обігнавши Брону перед троном, Нікатея підбігла до матері.

- Матінка царице, - почала вона, але Людина перебила її.

- Судячи з твого вигляду, ти знову лазила по деревах, одяг весь в трісках та листі. Ти знову порушила моє розпорядження. Валіусе, я була про тебе кращої думки! Ти обіцяв утримувати її від необачних вчинків, врівноважуючи її потяг до авантюр. Але ви одного поля ягоди. І якщо ти не навчився керувати своєю сестрою, то як ти керуватимеш Атлантидою? Ти дозволяєш їй втягуватись у неприємності!

Валіус переступив з ноги на ногу, наче збираючись заперечити цариці. Але в останній момент передумав, і схиливши голову, тихо сказав:

- Ваша правда, матінко.

Нікатея скривила носик.

- Матінко, Валіус не міг утримати мене від неприємностей, тому що його не було поруч.

- Помовчи, Нікатея, я знаю що в тебе на думці. Ти знаєш, що Валіус сьогодні вирушає до Атлантиди?

- Правда? - запитала Нікатея з удаваним здивуванням, злегка посміхнувшись.

- Поводься належним чином, шкодлива принцеса. Броно, відведи їх у дальній кут, до прибуття посла.

За мить пелена безмовності огорнула зал. Всі завмерли на місці, ніби чекаючи на весняну відлигу. В очах цариці застиг смуток, який не позначався на її рухах. Адже вона сама, вісім років тому, підписала цей клятий договір, який зобов'язував її повернути Валіуса в Атлантиду. Її обличчя спотворила гримаса жалю.

- Ти що, полюбила його? – раптом пролунало тихе запитання Вагнеси, її дочки. - Тільки не кажи, що ти прив'язалася до нього.

Людина здригнулася, як від ляпаса, і знайомий спалах гніву промайнув у її безтурботних очах.

- Все-таки він мій син, і я його люблю. Матимеш свого, тоді зрозумієш.

Тільки зараз Людина усвідомила, наскільки поганою матір'ю вона була для Валіуса. Царські справи займали її щодня, і спілкування із близнюками завжди залишалося на другому плані. Вона так і не взнала його, досить добре. Вона сумно посміхнулася сама собі, приймаючи власні звинувачення.

- Коли він народився, я хвилювалася, чи він готовий до зустрічі з цим незрозумілим світом, - сказала Людина. – Але зараз я вже починаю хвилюватися за цей світ, і я думаю, що ми ще пишатимемося ним. Іноді, незважаючи на його дитячі роки, мені навіть хотілося порадитись із ним. Його рішення бувають більш виважені, ніж мої.

Цариця піднялася з трону і підійшла до Валіуса, торкнувшись його волосся. Син підвів голову і обдарував її дитячою посмішкою.

- Ти станеш принцем Атлантиди і за народженням, і за діяннями, - промовила Людина. - В Атлантиді ти все дізнаєшся. Дізнаєшся хто ти сам, і що таке твоя раса. Тільки ніколи не забувай, де ти народився.

Валіус знову посміхнувся їй, хоча до кінця і не зрозумів сенсу сказаних слів.

Цієї миті на площі, перед Храмом, засурмили труби і загуркотіли барабани, сповіщаючи про прибуття довгоочікуваних гостей.

Біля Великої Піраміди, широко розкинувши крила, немов хижий яструб, готовий до полювання, приземлився штурмовий космокатер Титанів Атлантиди. Він був сріблястим, а на фюзеляжі красувалася золотиста голова дракона і знак Атлантиди, величезне око. Відкрився носовий люк, і звідти висунулися білі металеві сходи. По них спустився посол і військовий ескорт, що його супроводжував, з двадцяти чотирьох Титанів Атлантиди. Титани утворили рівний коридор із двох шеренг, від трапу і до входу в Піраміду. Посол кивнув, і всі воїни, єдиним рухом, підняли до грудей лазери. Після чого посол кивнув їм, і рушив цим коридором.

Поруч із триметровими Титанами Атлантиди, амазонки біля входу виглядали маленькими та крихкими. Вони закидали голови, щоб розгледіти їхні обличчя, хоч і самі були на зріст не менше двох метрів. Титани всі були однаково красиві та стрункі, одягнені в сріблясті сталепластикові комбінезони. Вони уважно та з цікавістю вивчали амазонок, озброєних мечами та довгими списами, з великими кулями противаг на рукоятях. Це були дві крокуючі поруч цивілізації, але на різних етапах розвитку.

Поглянувши на посла, що входив до дипломатичного залу, Людина непомітно зітхнула і нервово облизнула губи. Вона сиділа на троні в бірюзовій декольтованій сукні з величезним стоячим коміром, що обрамляв покладене в діамантову діадему волосся.