***

Діти в цей час справді були в саду. Закутавшись у хутряні накидки, вони сиділи на краю озера, жваво розповідаючи щось одне одному. Нікатея з Валіусом завжди трималися окремо від людей, і дуже рідко гралися з іншими дітьми. Це були серйозні діти, які рідко посміхалися. І ще ніхто не бачив, щоб ці діти колись плакали. Капризи та сльози, без яких не обходяться звичайні діти, були їм незнайомі. Ці діти вже народилися дорослими.

Величезний птах зробив круг над садом, і сів на галявині перед дітьми. Його пір’я освітлювало все навкруги своїм блиском, випромінювало неприродне світло. Птах уважно розглядав дітей, наче чекав на якісь дії з їх сторони. Валіус пильно дивився на нього, вивчаючи. Потім він підійшов до нього і погладив пір'я. Світло почало наростати, хлопчик відійшов. Згодом з'явився мерехтливий туман, який швидко розвіявся. І тут птах зник, а на його місці вже стояла істота, - ані птах, ані людина. Істота, що стояла перед дітьми, була точнісінько з казки, яку їм розповідала стара чаклунка. Тіло людське, але вкрите пір'ям. На руках і ногах були маленькі пальчики-кігтики, всіяні перстнями, по боках дві пари крил. Шия довга і гнучка, але голова людська, хоча на обличчі замість носа дзьоб. Замість одягу – сліпуче біле оперення по всьому тілу, за винятком кінцівок рук та ніг.

Нікатея почала пригадувати казки та легенди, у яких згадувалися подібні створіння. "Архангел, Лорд Бог, Божественна Цивілізація Ра". Старі казки не обманювали.

Валіус простяг руку до ангела, ніби зовучи його. Істота посміхнулася і зникла. Нікатея хотіла щось сказати, але слова завмерли на язиці. Вона відчула на собі гострий погляд, від якого волосся заворушилося на потилиці. Окинувши поглядом усе довкола, вона нічого не помітила. Не було нікого, хто б дивився у її бік. Якщо не рахувати того, що вона відчувала, що за нею спостерігають. Щось підказало дівчинці повернутися, і подивитися вгору. На дереві сидів величезний ворон, злегка погойдуючись на гілці, від пориву вітру. Ворон схилив голову набік, його блискучі чорні очі дивилися прямо на Нікатею. Раптова хвиля гніву захлеснула дівчинку.

- Ах ти, паскудний пожиральник падалі! - крикнула вона.

- Він мені теж не подобається, - тихо сказав Валіус.

Діти перезирнулися, і як по команді, потяглися за камінням. Два камінці полетіли точно в ціль, але ворон швидко перемістився на гілці, і каміння просвистіло повз нього. Хлопнувши крилами, ворон знову схилив голову, і втупився у дітей мертвячо-чорними очима.

- Ти бачив колись ворона з такими очима? – тихо спитала Нікатея брата.

Валіус, не відриваючи погляду від птаха, похитав головою.

- Ніколи.

- Поганий птах, - пролунав позаду мелодійний голос їхньої старшої сестри, Вагнеси. Вона неквапливо почала діставати лука із-за спини, а ліва рука потяглася до колчана за стрілою.

З пронизливим карканням ворон різко злетів у повітря, і на землю перед дітьми впали два чорні пера. Птах швидко перетворився на чорну плямку в небі, і незабаром зник.

Вагнеса здивовано подивилася на близнюків і похитала головою.

- Ідіть за мною, воронячі мисливці, мати чекає на вас.

Невдовзі діти підійшли до великого трону, де сиділа цариця амазонок.

- Ти знаєш Валіусе, чим примітний сьогоднішній день? - запитала його мати.

- Ні, преподобна царице, - відповів хлопчик, за звичкою дивлячись повз неї.

- Сім років, - сказала Людина. – Сьогодні виповнюється сім років, як ти перебуваєш у цьому світі, в імперії амазонок. Завтра за тобою прилетить посол Атлантиди, і ти полетиш додому, до свого батька, у місто Євронус.

Валіус байдуже дивився в сторону.

- Дивись на мене! – крикнула цариця, з явним роздратуванням у голосі.

Валіус вже неодноразово був свідком гнівних спалахів матері, які змушували навіть вищих жриць ховатися по закутках. Навіть їхні старші сестри, такі пихаті і поважні, намагалися втекти кудись, коли цариця була не в дусі.

Хлопчик з цікавістю підняв очі, розглядаючи золотисте вбрання матері, ковзаючи байдужим поглядом по  її обличчю. Своїм інфразрінням він бачив, що її обличчя хоча і було зараз холодним, але воно не палахкотіло гнівом.

- Твій термін перебування тут скінчився, - повторила Людина. - Тепер ти стаєш принцем Атлантиди, і вирушаєш додому.

Погляд Валіуса знову ковзнув повз неї.

- Дивись мені в очі! – роздратовано закричала цариця.

Валіус подивився їй в очі, які тепер випромінювали червоне світло.

- Якщо ти колись спробуєш завдати шкоди моїй імперії, то я тебе вб'ю.

- Я тепер принц Атлантиди, - спокійно промовив хлопчик, - і я більше не твій син.

Людина перетворилася на кам'яну статую, щелепа її одвисла, очі здивовано розширилися.

Нікатея прикрила рота і стиснула пальцями губи, щоб вони не розповзлися в посмішці, яка, безперечно, перейшла б у сміх. Вона не пам'ятала, коли востаннє обличчя матері палахкотіло таким гнівом, а очі Валіуса сміялися. Зникла його невимушеність, і проявилася зневага встановленим тут порядкам, яку він приховував до цього часу. Він з народження ненавидів тутешні матріархальні порядки амазонок, де жінки мали абсолютну владу над чоловіками.